http://zamkova.info/ Інформаційно-аналітичне видання, що подає оперативні новини Житомирщини, України та світу. uk http://zamkova.info/templates/Default_UA/images/logo_zamkova.png http://zamkova.info/ http://zamkova.info/duhovnist/12045-do-yuvleyu-patrarha-flareta-viyshli-nov-vidannya.html Видавничому відділі Київської Патріархії вийшли друком нові видання, присвячені 50-річчю архієрейської хіротонії та 45-річчю служіння на Київській кафедрі Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Духовність zamkovagora@ukr.net Tue, 24 Jan 2012 11:35:57 +0200 http://zamkova.info/duhovnist/12045-do-yuvleyu-patrarha-flareta-viyshli-nov-vidannya.html Видавничому відділі Київської Патріархії вийшли друком нові видання, присвячені 50-річчю архієрейської хіротонії та 45-річчю служіння на Київській кафедрі Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Це – фотоальбом «Українська Православна Церква Київській Патріархат» та трьохтомник «Архієрейське служіння Патріарха Філарета». Фотоальбом складається з 3 частин: «Предстоятель Української Церкви», в якій розкривається життєвий шлях Патріарха Філарета, містить низку унікальних біографічних світлин; «Фотолітопис», де у фотознімках висвітлюється діяльність Святійшого Владики як Предстоятеля Церкви: проведення Помісних, Архієрейських Соборів та засідань Священного Синоду, зустрічі з релігійними, державними та громадсько-політичними діячами України та зарубіжжя, організація загальноцерковних святкувань, участь у громадських і культурних подіях та ін.; «Діяльність Синодальних управлінь та єпархій УПЦ Київського Патріархату», в якій ілюстративно показано наскільки зросла та зміцніла Помісна Українська Церква за роки предстоятельства Святійшого Патріарха Філарета. Цей альбом адресовано усім, хто цікавиться історією та сучасним станом Української Православної Церкви Київського Патріархату. Трьохтомник, який щойно вийшов з друку, можна без перебільшення назвати унікальним. В ньому зібрано відомості про богослужбові відправи та рукоположення, які протягом свого півстолітнього архієрейського служіння звершував Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Святійший Патріарх Філарет, спочатку в сані єпископа, потім – архієпископа і митрополита, а з 1995 року – в патріаршому достоїнстві, однією з найважливіших справ своєї діяльності вважає богослужіння і приділяє йому належну увагу. Він очолює не тільки Всенічні бдіння і Божественні літургії з нагоди недільних і святкових днів, але також і регулярно звершує акафісти перед двома великими святинями, що зберігаються у Володимирському кафедральному соборі – мощами святої великомучениці Варвари та священномученика Макарія, митрополита Київського, Галицького і всієї Руси. Щовівторка зранку, перед літургією, читається акафіст святій Варварі, а щочетверга ввечері – акафіст святому Макарію. Також щонеділі ввечері Патріарх Філарет очолює читання акафісту до Покрова Пресвятої Богородиці. Тобто, щотижня наш Предстоятель зазвичай очолює п’ять служб у кафедральному храмі. І лише відсутність у Києві або особливо важливі справи можуть завадити Святійшому Владиці очолити ці богослужіння, що, втім, буває дуже рідко. Як архієрей, Патріарх Філарет піклується про розбудову Церкви, посвячуючи для служіння їй нових дияконів та священиків, освячуючи новозбудовані храми. У цій книзі ви зможете побачити перелік звершених Святійшим Владикою дияконських і пресвітерських хіротоній, а також освячень нових храмів. Кількасот священиків і дияконів були поставлені ним за 50 років, кількасот храмів – освячені для богослужіння. У зв’язку з останнім також слід привернути увагу до розділу, присвяченого матеріальній допомозі, яку Предстоятель Київського Патріархату надає для будівництва храмів у Київській єпархії та по всій Україні. У важких матеріальних обставинах приблизно половина річного бюджету Київської Патріархії йде на цю допомогу, за рахунок якої збудовані або будуються кілька єпархіальних управлінь та десятки храмів. Відразу необхідно зазначити – наведені у цьому виданні переліки богослужінь та рукоположень не є повними, адже протягом деяких періодів свого служіння владика Філарет не вів докладних записів. Проте відсутність відомостей за окремі роки не означає, що в цей час владика не служив. Основним джерелом відомостей про служіння, на підставі якого укладена ця книга, є відповідний розділ «Православного вісника» – офіційного видання спочатку Українського Екзархату РПЦ, з 1990 по 1992 роки – Української Православної Церкви, а з 1992 р. – УПЦ Київського Патріархату. Тому окремі пробіли в переліку пояснюються саме відсутністю інформації у журналі. Богослужіння неможливе без богослужбових книг. І тому Патріарх Філарет вже понад десять років невтомно і постійно замається перекладами українською мовою книг богослужбових та богословських. Після робочого дня, участі у різноманітних заходах, прийому відвідувачів, відправи богослужінь, навіть у поїздках, Патріарх кожну вільну хвилину використовує для того, щоби перекладати або редагувати книги. Список зробленого ним на цій ниві також вміщено тут – і він є тим більше вражаючим, що цю справу робить не людина, звільнена від усіх інших обов’язків, а повноцінно працюючий Предстоятель Церкви. Окремо хотілося би привернути увагу до невеликого, проте важливого розділу книги – переліку архієрейських хіротоній, в яких брав участь владика Філарет, або які очолював як Екзарх України та Предстоятель Української Церкви. У понад 20-ти хіротоніях митрополит Філарет брав участь, в тому числі нинішніх Предстоятелів РПЦ патріарха Кирила (Гундяєва) і УПЦ (МП) митрополита Володимира (Сабодана). Близько 90-та єпископських хіротоній Святійший Владика особисто очолював. Всі архієреї УПЦ Київського Патріархату, а також практично весь нині діючий православний єпископат УПЦ (Московського Патріархату) та УАПЦ, і навіть багато архієреїв у Росії мають лінію свого апостольського преємства від владики Філарета. На сьогодні він також є найстаршим за хіротонією архієреєм, рукоположеним в Московському Патріархаті. На жаль, багато з тих, хто промовляв перед архієрейською хіротонією похвали на адресу владики Філарета, хто отримав благодать священнослужіння з його рук, нині опинилися у таборі його гонителів і супротивників. Проте переконаний, що час все розставить на свої місця і виявить правду. Дорогі брати і сестри! За наведеними у цій книзі сухими рядками назв освячених храмів, переліками рукоположених дияконів, священиків і єпископів, звершених богослужінь – лише частина з півстоліття важкого архіпастирського служіння нашого Предстоятеля, Святійшого Патріарха Філарета. І нині, у свої 83 роки, наш Першосвятитель трудиться так само невтомно, як і на початку свого єпископства. Цим самим він подає приклад нам, не лише словами проповіді, але й самим життям настановляючи кожного архієрея, священика і мирянина невтомно працювати на своєму місці, виконуючи той послух, який на нього поклали Господь і Його Свята Церква. Тож перечитуючи сторінки цього видання, піднесіть молитву до Бога за Патріарха Філарета, просячи йому здоров’я, сил і наснаги й надалі так само плідно й віддано звершувати своє служіння, як він це робив останні півстоліття. Бібліографічний опис видань: Українська Православна Церква Київській Патріархат / [упорядкув. прот. Олександр Трофимлюк; вступ. ст. митр. Димитрій (Рудюк)]. – К. : Видавничий відділ УПЦ Київського патріархату, 2011. – 602, [6] с. : іл. Архіпастирське служіння Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета за 50 років в архієрейському сані : [В 3 т.] – К. : Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2011. – Т. 1 : 1969 – 1990 роки. – 642. [6] с. Архіпастирське служіння Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета за 50 років в архієрейському сані : [В 3 т.] – К. : Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2011. – Т. 2 : 1996 – 2004 роки. – 758. [2] с. Архіпастирське служіння Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета за 50 років в архієрейському сані : [В 3 т.] – К. : Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2011. – Т. 3 : 2005 – 2011 роки. – 814. [2] с. http://zamkova.info/duhovnist/11983-tretya-fatmska-tayemnicya-chi-bude-knec-svtu.html Сестра Луція переслала третю Фатімську таємницю Святому Отцю Пію XII, Щоб об’явив її світові. Папа прочитав її, вражений, але її не об’явив. Так само вчиняв наступний папа, щоб не визвати в світі паніки і страху. Духовність zamkovagora@ukr.net Thu, 19 Jan 2012 13:42:48 +0200 http://zamkova.info/duhovnist/11983-tretya-fatmska-tayemnicya-chi-bude-knec-svtu.html Свята Діва Марія об’явилася трьом дітям в 1917 році в Фатімі в Португалії. Об’явлення Матері Божої офіційно визнано Католицькою Церквою. Одна з дітей Луція, після смерті Франциска і Гіацинти вона вступила до клаузурного монастиря в Коімбрі-Португалія. Луція померла 13 лютого 2005 року. Сестра Луція переслала третю Фатімську таємницю Святому Отцю Пію XII, Щоб об’явив її світові. Папа прочитав її, вражений, але її не об’явив. Так само вчиняв наступний папа, щоб не визвати в світі паніки і страху. Після смерті Луції третя таємниця була виявлена. Звісно, не для того, щоб лякати людей, а щоб приготувати на ту подію. Мати Божа сказала Луції: «Об’являю світові, що має статись між 1959 і 2012 p.p. Людство занедбує Божі заповіді. Держави виробляють смертоносну зброю, яка може знищити землю за кілька хвилин. Більша половина людства буде трагічно знищена атомною війною. Станеться великий конфлікт релігійний, Іслам вчинить атаку на Християнство. Стануться великі згіршення в Церкві і в монастирях. Бог допустить на Людство град, суворі зими, спекотні літа, повені, вогонь, землетруси, тяжкі часи, автокатастрофи, які будуть повільно нищити землю. Ці всі події мають статися перед 2012 роком. Мати Божа також сказала: «Практикуйте вчинки милосердя відносно всіх потребуючих. Хто не буде робити цих вчинків, не переживуть катастрофи. Кара, яку Бог намірений зіслати на грішне людство, неймовірна. Бог покарає суворо всіх, які відкинули Його заповіді. Взиваю до всіх, аби прийшли до Ісуса, який є світлом для світу». Отець Августин, який живе в Фатімі, отримав від папи Павла VI дозвіл відвідати сестру Луцію Коїмбрі і вона сказала йому: «Отче, Мати Божа дуже сумна, бо мало хто зацікавлений передбаченням з 1917 року. Повір мені, отче, кара Божа прийде. Незабаром багато душ загине, багато держав зникне з поверхні землі. Якщо люди навернуться і почнуть покутувати, молитися і практикувати вчинки милосердя, світ може бути врятований. А якщо не навернеться - загине. Вже час, щоб послання Матері Божої об’явити всім, особливо родинам, кревним, друзям, знайомим. Почніть молитися і чинити покуту, бо тільки крок ділить нас від катастрофи. Коли багато говоритиметься про мир - прийде катастрофа. Одну людину, яка займає в світі високе становищ, буде вбито, і це причинить атомну війну, яка принесе страшні знищенім в світі. Темрява огорне землю протягом трьох днів - 72 години. Перед катастрофою ніч буде дуже холодна і будуть віяти сильні вітри. Людей огорне неспокій і почнеться сильний землетрус, який буде тривати кілька годин. Вітер принесе газ і розвіє його по світі. Сонця не буде видно. Ті, які вшановують Пречисту Матір і розповсюдили її послання, не повинні нічого боятися. Вона їх збереже від катастрофи. Що треба робити, коли це станеться? Вдома приготувати малий вівтар, на нього покласти хрест і фігурку Матері Божої, бути вдома, стати на коліна і перепрошувати Бога за гріхи, відмовити «Вірую» і розарій і після кожного десятка додати «О мій Ісусе! Прости нам гріхи наші, хорони нас від пекельного вогню, приведи на небо всі душі і поможи тим, які найбільше потребують твого милосердя, Ісусе, уповаю на Тебе!» Після розарію додати слова «Діво Маріє, охорони нас, Любимо Тебе, спаси нас і світ» Дім повинен бути закритим і нікого чужого не можна впускати. Двері і вікна мають бути закриті, ні з ким не розмовляти, тільки молитись. Запалити посвячену свічку, яка має горіти три дні, бо іншого світла не буде в той час. Не виходити в жодному разі, поки все не внормується. Мати вдома принаймні три додаткові свічки. Треба мати вдома свячену воду і покропити нею дім, особливо двері і вікна. Ті, які повірять моїм словам і розповсюдять їх можуть нічого не боятися. Ті, які будуть мовчати про це, будуть відповідальні за тих, хто не був поінформований і загинув. Говори про це іншим, поки є ще час. Треба пам'ятати, що бог безконечно милосердний і Його слова застереження не належить вважати, як погрозу, а як Батьківське нагадування». Спаситель наш, Ісус Христос, передав о. Піо наступне повідомлення: «Година Мого приходу, або суду для 2/3 людства», близька. При тому буде Милосердя і одночасно тверда і страшна кара. Мої Ангели, покликані до цього завдання, будуть озброєні мечами. Увага їх буде звернена на тих, хто не вірить і богохулить проти Об'явлення Божого. З хмар попливуть потоки вогняних струменів, спадаючих на всю землю: негоди, бурі, блискавки, повені і землетруси безупинно, одне за другим, настануть з різних краях. Безустанно будуть падати вогняні дощі, а почнеться це в дуже холодну, морозну ніч. Громи і землетруси будуть тривати три дні і три ночі. Це буде доказом, що Бог є над усім! Ті, які на Мене покладаються і вірять Моїм словам, хай не лякаються, бо я їх залишу. А не залишу особливо тих, які сьогоднішнє застереження повідомляють іншим, для їх добра, щоб навернулися і перестали робити зло. Хто є в стані ласки і шукає опіки Моєї Матері, тим нічого не станеться. Щоб ви до нього приготувалися, даю вам знак: Ніч буде дуже морозна і вітер буде сильно гудіти, це випередить замішання на землі. Через деякий час почнуться громи і будуть падати блискавки, тоді закрийте вікна і двері, заложіть їх покривалами, щоб ви не бачили, що діється назовні і не розмовляйте ні з ким поза домом. Клякніть перед хрестом і жалійте за свої гріхи. Просіть Мою Матір про опіку. Коли земля буде трястися, не виглядайте назовні, бо гнів Мого Отця є святим, гідним пошани. Хто цієї ради не послухає, той загине миттєво, бо серце не витримає того виду. Сатана буде тріумфувати на деякий час. Хто терпить невинно і загине, ввійде мучеником в Моє Царство. На третю ніч зупиниться вогонь і землетрус, а в наступні дні покажеться сонце. З неба на землю зійдуть Ангели в людській подобі і принесуть Духа миру. Безмірна вдячність врятованих вознесеться до неба в гарячій, подячній молитві. Та кара яка спаде не може зрівнятися з жодною іншою карою, яку Бог допускав на творіння від початку світу .2/3 людства загине. О. Піо застерігає: «Важливість моменту схиляє мене звернути увагу всім, особливо тим, які не вірують, що ця велика небезпека загрожує людству, якщо вона не зміниться. Ні дня, ні години не можу вам сказати, так як єдиний Отець Небесний знає коли, що станеться. Пам'ятайте про суворе попередження, яке вам дають. Не легковажте ним, так як небезпека загрожує цілому людству. Впродовж короткого часу належить ним скористатися, не піддаватися злу і тяжко не грішити. Вашим обов'язком є вказувати на наближення небезпеки. Не буде оправдання, що ви не знали про це. Небо застерігало вас і застерігає, хоча люди тим не переймаються, легковажачи Христовою Церквою, релігією і Богом. Потім буде запізно! Перебувайте в стані ласки, без тяжкого гріха, бо ми в руках Бога, який прагне добра своїм дітям і забере їх до Себе в Небо, у найвідповідніший момент. Мусимо гаряче молитись про спасіння людських душ і давати їм добрий приклад. Це все відбудеться через те, що люди живуть в ненависті між: собою, що навіть брат кривдить брата. Благальний заклик з Хрестом в руках, малим або великим, відмовляй наступну молитву: «Вітаю Тебе, прославляю Тебе і обнімаю Хрест Мого Спасителя Ісусе спаси нас. Люблю Тебе!» http://zamkova.info/duhovnist/11909-kiyivskiy-patrarhat-mcnye-zrostaye-ta-ukrplyuyetsya.html В ексклюзивному інтерв’ю християнському порталу КІРІОС Голова інформаційного управління Української Православної Церкви Київського Патріархату владика Євстратій (Зоря) розповів, яким видався 2011 рік Духовність zamkovagora@ukr.net Thu, 12 Jan 2012 11:37:07 +0200 http://zamkova.info/duhovnist/11909-kiyivskiy-patrarhat-mcnye-zrostaye-ta-ukrplyuyetsya.html В ексклюзивному інтерв’ю християнському порталу КІРІОС Голова інформаційного управління Української Православної Церкви Київського Патріархату владика Євстратій (Зоря) розповів, яким видався 2011 рік для Української Православної Церкви Київського Патріархату: «Найперше хочеться відзначити те, що попри різного роду негативні прогнози і неприємні очікування, які були на початку 2011 року щодо взаємовідносин УПЦ КП і державної влади, нашій Церкві вдалося перейти цю кризу. Якщо на початку року ми бачили серйозну загрозу того, що з боку певних представників влади робляться вчинки, спрямовані на зруйнування нашої Церкви, то тепер ми можемо засвідчити, що якщо в когось і були такі плани, то вони залишилися в минулому і стосунки державно-церковні між Київським Патріархатом і владою покращилися в порівнянні з тим, якими вони були рік тому. Ще одна важлива подія: на святкування чергової річниці хрещення Київської Русі-України Київський Патріархат знову зібрав у столиці багатотисячну хресну ходу, таким чином підтвердивши, що наша Церква має велику прихильність серед віруючих України. Незважаючи на очікування деяких і церковних, і світських діячів, що з приходом нової влади Київський Патріархат буде розпадатися і втрачати своїх прихильників, Київський Патріархат не тільки є, а він міцніє, зростає та укріплюється. Важливою подією, яка, з одного боку, не стосується безпосередньо Київського Патріархату, але безпосередньо впливає загалом на Православне Церковне життя в Україні, стала подія сумна і неприємна, але яка має місце, це - хвороба Митрополита Володимира. Вона для багатьох стала таким своєрідним випробуванням, особливо для УПЦ. І те, що вірні Київського Патріархату, і наш Предстоятель Патріарх Філарет моляться за здоров’я Митрополита Володимира, я думаю, зближує наші дві Церкви. Зрештою, така сумна подія, як хвороба Митрополита Володимира, стала приводом для виявлення братніх почуттів і, відповідно, мені здається, на крок зблизила дві українські Православні Церкви до знаходження єдності і подолання розділення». Інтерв’ю з владикою ЄВСТРАТІЄМ вів диякон Тарас ДЗЬОБА, портал КІРІОС http://zamkova.info/duhovnist/11891-v-upc-mp-vzhe-gotuyut-zamnu-patrarhu-volodimiru.html Найбільші шанси стати в.о. глави УПЦ МП у одеського митрополита Агафангела. Одеський митрополит Аганфел може замінити патріарха Володимира на посаді глави УПЦ МП, повідомляє ТСН. Духовність zamkovagora@ukr.net Wed, 11 Jan 2012 11:25:31 +0200 http://zamkova.info/duhovnist/11891-v-upc-mp-vzhe-gotuyut-zamnu-patrarhu-volodimiru.html Найбільші шанси стати в.о. глави УПЦ МП у одеського митрополита Агафангела. Одеський митрополит Аганфел може замінити патріарха Володимира на посаді глави УПЦ МП, повідомляє <a href="http://tsn.ua/ukrayina/v-upc-mp-vzhe-gotuyut-zaminu-patriarhu-volodimiru.html" target="_blank">ТСН</a>. За місце глави УПЦ МП борються два кандидати: Переяслав-Хмельницький архієпископ Олександр (Драбинко) та митрополит одеський Агафангел. Проте не виключено, що Володимир одужає і зможе повернутися до справ, пише "Сегодня". Раніше Олександр Драбинко заявляв, що проведення богослужіння митрополитом найближчим часом виключено. "Тенденція до поліпшення є. Але оскільки мова йде про застосування нового препарату, говорити про те, чи буде ця тенденція довготривалою, складно", -повідомив Драбинко. Тим часом в УПЦ (МП) готуються до будь-яких варіантів. 26 січня має відбутися чергове засідання Священного синоду, де одного з його членів можуть призначити тимчасово виконуючим обов'язки митрополита аж до одужання Володимира. І якщо це питання дійсно буде на порядку денному, то найбільші шанси стати в.о. у одеського митрополита Агафангела. Перший крок до цього вже зроблено: 23 грудня відбулося засідання синоду, на якому Агафангел був призначений головуючим в синоді до одужання глави УПЦ. За словами Олександра Драбинка, це призначення відбулося відповідно до законів УПЦ, згідно з якими такі обов'язки покладаються на старшого по хіротонії члена синоду. Однак незважаючи на формальність призначення, воно мало цілком реальні наслідки, головне з яких полягає в тому, що печатка УПЦ, яка фактично була в руках секретаря митрополита, тепер знаходиться в руках Агафангела. Більше того, хоча комісію з управління київською митрополією очолив все той же Драбинко, всі її рішення також затверджуються одеським митрополитом. Секретар митрополита, якого ще недавно вважали головним кандидатом на посаду в. о. при хворому митрополиті Володимирі, опинився у важкій ситуації. Очікувалося навіть, що на Різдво до Києва приїде Агафангел, щоб провести службу в Києво-Печерській лаврі, - і це було б його серйозною заявкою на офіційний статус в. о. Врятувати противників Агафангела на чолі з Олександром Драбинком від такої перспективи могло тільки поява Володимира на святкуванні Різдва. Воно відбулося, і Агафангел залишився вести службу в Одесі. Тепер всі надії противників Агафангела пов'язані з одужанням глави УПЦ. "Якщо Блаженніший піде на поправку, засідання синоду 26 січня може бути скасовано", - зазначив Драбинко. http://zamkova.info/duhovnist/11650-lyubomir-guzar-chi-zrozumli-mi-pomaranchevu-revolyucyu.html Однієї середи, пізньою весною 2005 року, я сидів під час загальної папської аудієнції на площі Святого Петра в Римі біля кардинала з Таїланду, який несподівано, звернувшись до мене, сказав: “Розкажіть мені про ту Вашу Помаранчеву революцію”. Духовність zamkovagora@ukr.net Tue, 22 Nov 2011 13:18:33 +0200 http://zamkova.info/duhovnist/11650-lyubomir-guzar-chi-zrozumli-mi-pomaranchevu-revolyucyu.html Світ ахнув… Однієї середи, пізньою весною 2005 року, я сидів під час загальної папської аудієнції на площі Святого Петра в Римі біля кардинала з Таїланду, який несподівано, звернувшись до мене, сказав: “Розкажіть мені про ту Вашу Помаранчеву революцію”. Невдовзі після того, тієї ж весни, в Римі громадянин однієї Африканської країни, яка переживала складну політичну ситуацію, запевняв мене: “Ми пильно стежили за перебігом Вашої Помаранчевої революції і багато з неї навчилися”. Депутати німецького парламенту одного дня прийшли до залу засідань із помаранчевою атрибутикою: німці, народ, який вивчає історію, зрозуміли, що Помаранчева революція – це небувала подія. Пригадаймо, якою була ця революція: на центральній площі Києва зібралося кількасот тисяч людей, говорили навіть, що мільйон; жителі столиці гостинно приймали до свого житла цілком незнайомих людей; не пролилося жодної краплі крові, не було розбито жодної вітрини, зібрані люди інакодумаючих вітали не кулаками, а квітами! Минуло декілька років. Питаємо себе: чужинці з різних кінців світу захоплювалися нашою Помаранчевою революцією, а чому ж ми про неї забули? Країна в напруженні. З уст самого президента пролунала осторога про можливі збройні сутички. Що сталося? Може, ми не зрозуміли тої революції? Чи, може, нам потрібна кривава революція, на кшталт Французької чи Жовтневої? Не думаю, що хтось у нашому народі бажав чи ще сьогодні бажає пролиття крові. Не думаю, що ми не зрозуміли. Підозрюю, що дехто просто не хотів зрозуміти, намагаючись обернути її на політичне видовище. Ми голосно заявляємо, що любимо Україну. Рівно ж усюди стверджуємо, що бажаємо демократії в нашій країні. Це дуже гарно звучить, але може бути засобом, щоби приспати голос свого сумління. Великою є спокуса ховатися за абстрактні поняття: любов до України, прагнення демократії тощо. На Майдані в Києві сім років тому стояла не Україна, стояли конкретні люди – українці. Вони не прагнули “демократії”, а домагалися правди і справедливості. Може, тепер нам буде легше зрозуміти, чому після такої славної “революції” ми є там, де були. Найвищий час нам усім навчитися, що треба любити конкретних громадян, і що в нашій країні повинні запанувати правда та справедливість. Щойно тоді світ визнає нас як зрілий народ, а ми заживемо не тільки в самостійній і незалежній державі, але також у щасливій країні. Подія, відома під назвою “Помаранчева революція”, минула, однак, я переконаний, її дух не загинув. Тому ми всі – від найстаршого до найменшого &#8722; повинні перетворити цей дух на чин. Як це зробити? Поважати кожного співвітчизника, говорити правду, віддавати кожному те, що йому належить… Архиєпископ Любомир (Гузар) http://zamkova.info/duhovnist/11414-kiyivska-yeparhya-rpc.html У Москві 5-6 жовтня 2011 р. відбулося чергове засідання Священного Синоду Російської Православної Церкви. Духовність zamkovagora@ukr.net Fri, 07 Oct 2011 11:13:09 +0300 http://zamkova.info/duhovnist/11414-kiyivska-yeparhya-rpc.html У Москві 5-6 жовтня 2011 р. відбулося чергове засідання Священного Синоду Російської Православної Церкви. Серед багатьох рішень Синоду два привернули до себе увагу вражаючою нетактовністю щодо прав «незалежності і самостійності в управлінні» УПЦ Московського Патріархату. Це журнали №97 і №98. У обох документах структури Української Православної Церкви прямо називаються структурами Російської Православної Церкви. «СЛУХАЛИ: Повідомлення Святійшого Патріарха Московського і вісієї Русі Кирила про Первосвятительські візити в єпархії Російської Православної Церкви. Довідка: З часу попереднього засідання Священного Синоду Святійший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил відвідав наступні єпархії Російської Православної Церкви: - Кримську, Київську, … Луганську, … Чернівецьку». Хотілося б нагадати, що юридично не існує ні Кримської, ні Київської, ні Луганської, ні Чернівецької єпархій Російської Православної Церкви! Це єпархії Української Православної Церкви (Московського Патріархату), яка в цілому, як структура з правами широкої автономії, а не по частинах, входить до складу Московського Патріархату. Тому використання в офіційному документі Священного Синоду РПЦ подібних формулювань слід розцінювати не інакше, як формальне заперечення існування автономної структури УПЦ МП. Або ж це ляп тих, хто готував документи. Бо якщо наявність автономної структури УПЦ МП Московською патріархією все ж таки визнається – тоді текст «Патріарх відвідав Київську єпархію Російської Православної Церкви» звучить приблизно так само, як «Патріарх здійснив архіпастирський візит на парафію Благовіщенського собору Російської Православної Церкви у Воронежі». Тобто не у Воронезьку єпархію, а саме на парафію, яка до єпархії ніби як і не має відношення. Але те, що подібні формулювання внесені до документа Синоду свідомо, підтверджує наступний журнал – № 98. У ньому розповідається про візит Святійшого Католікоса-Патріарха Ілії II до Києва. При чому знову говориться про «задоволення візитом в Російську Православну Церкву Предстоятеля Грузинської Православної Церкви». Добре хоч тут не написали – «в Київську єпархію РПЦ». Роками УПЦ МП прагне переконати українське суспільство, що вона – саме Українська Церква, а не філія РПЦ в Україні. В той же час Київський Патріархат постійно стверджував протилежне. І несподівано отримав союзника в особі Патріарха Кирила, який від візиту до візиту, від документа до документа старанно намагається довести, що насправді УПЦ МП – не більше ніж єпархії Російської Церкви. Сергій СИДОРЕНКО – для «Церква.info» http://zamkova.info/duhovnist/11398-zablokovano-domen-saytu-upc-kp.html Вже декілька днів неможливо потрапити на сайт Української православної церкви Київського Патріархату www.cerkva.info. Духовність zamkovagora@ukr.net Wed, 05 Oct 2011 13:43:47 +0300 http://zamkova.info/duhovnist/11398-zablokovano-domen-saytu-upc-kp.html Вже декілька днів неможливо потрапити на сайт Української православної церкви Київського Патріархату <a href="http://www.cerkva.info/" target="_blank">www.cerkva.info</a>. Замість сторінок сайту можна бачити лише службове повідомлення сервера провайдера. "Провайдер закрив доступ до сайту і надіслав повідомлення з поясненням причини: ... Сайт був зламаний Згідно з регламентом провайдера для забезпечення безпеки користувачів при виявленні спроби шкідницького доступу до сайту він блокується Тобто ми маємо справу з цілеспрямованою атакою і це підтверджується провайдером Це не DDoS -атака, це саме спроба злому ", - заявив глава інформаційного управління УПЦ КП єпископ Євстратій (Зоря). Він повідомив, що зараз здійснюються заходи для відновлення нормальної роботи сайту. P.S. Можливо пичина криється у принциповій позиції Київського патріархату щодо "Руського міра"? Питання залишається відкритим. http://zamkova.info/duhovnist/11308-pochemu-ya-hochu-byt-pravoslavnoy-no-bez-moskovskogo-patriarhata.html Обострение кризиса идентичности, произошедшее в последние годы на постсоветском пространстве, вынуждает каждого из нас рассматривать себя с разных сторон и давать ответ на вопрос: кто я и куда иду? Духовність zamkovagora@ukr.net Wed, 21 Sep 2011 09:59:38 +0300 http://zamkova.info/duhovnist/11308-pochemu-ya-hochu-byt-pravoslavnoy-no-bez-moskovskogo-patriarhata.html Обострение кризиса идентичности, произошедшее в последние годы на постсоветском пространстве, вынуждает каждого из нас рассматривать себя с разных сторон и давать ответ на вопрос: кто я и куда иду? И религиозная идентичность здесь – едва ли не одна из главных. Живя в Украине, сложно не быть участником «войны за идентичность», особенно если ты – православный. Война, где фронт проходит по линии «каноничность – безблагодатность», ведется часто с помощью приемов ниже пояса. Но в последнее время появилась альтернатива – «бесконтактный диалог». Каждый пишет о своем наболевшем, не ориентируясь на какую-то конкретную целевую аудиторию. Кому надо – тот откликнется. В потоке мыслей, статей, комментариев на эту тему за последнее время особо выделилась запись в блоге луцкого священника УПЦ МП Игоря Григолы «Деякі думки про Московський Патріархат в Україні і про себе в Московському Патріархаті». Не скрою, меня как прихожанку УПЦ КП, аргументы и события, описанные у о.Игоря, зацепили. И подвигли на «наш ответ Чемберлену»: почему я хочу быть православной, но не хочу доверять свое окормление РПЦ. Может быть, кто-нибудь попробует понять и таких как я. Заранее прошу прощения за изобилие местоимения «я», однако имею надежду, что мою позицию разделяет определенное количество сторонников Киевского патриархата. Поэтому считайте «я» понятием собирательным… Из варяг в греки Если читатель не уснет – немного предыстории. Наверное, как и у многих, чей путь в церковь осознанно начался в середине 90-х годов прошлого века, мой был весьма извилист и непрост. Началось все, правда, с раннего детства. Лет в 5 вдруг ни с того ни с сего возникли в воображении две картинки. Первая была связана с внутренним переживанием смерти бабушки. Я пыталась представить, что происходит с человеком после смерти, и обнаружила, что мое детское сознание отказывается смиряться с тем, что все заканчивается ничем. Пустотой. Вот как взял кто-то и выключил телевизор. Теперь понимаю, что это был опыт осознания бессмертия души. Тогда, в тот вечер, полегчало только после того, как я сама себе сказала: «Пустоты быть не может. Что-то будет и ПОТОМ. Я и дальше БУДУ!». И стало не страшно засыпать по ночам. И была вторая картинка. Точнее, бунт, логический тупик. Вдруг пришла в голову мысль, что в каком бы положении ни находилось наше тело – лежа, стоя, сидя, - оно всегда может быть перевернуто так, что оказывается или ниц, или на коленях перед Богом. Точнее, Бог всегда встанет так, что даже если я стою – окажется, что я перед Ним лежу. Сейчас трудно вспомнить, кто «вбил» советскому ребенку в голову мысль, что есть Бог… Но память подсказывает только один эпизод: бабушкина хата в селе, и в красном углу две иконы: Богоматери с Младенцем и Спасителя. Эти иконы, 1906 года печати, и сейчас хранятся у меня дома. Потом, лет через пять, я снова увидела иконы в доме одной простой русской женщины, когда гостила у родственников в Тверской (тогда Калининской) области. И был жаркий спор на тему «Бога нет, потому что Его никто не видел и пощупать Его нельзя». Бесхитростная старушка на все мои нападки на тему «непрощупываемости» Бога только качала головой: «Он есть, вот попомни мое слово!» Царство Небесное рабе Божией Анне, которая противостала воинствующему атеизму и внесла свою лепту в становление моей веры… Лет в 14 начали с подругой читать Библию. Это был закат СССР, но до религиозного прорыва начала 1990-х еще было рано. Библия досталась подруге от бабушки-баптистки. Начали, как и все нормальные советские люди, с начала книги – Бытия. Ничего не поняли, но были счастливы от того, что «прикоснулись к чему-то великому». Понятно, что после этого оставаться в атеистах уже было невозможно. А в 1997 году я попала на служение к харизматам. И задержалась в общине на 7 лет. По идее, срок достаточный, чтобы наставники успели «перепрошить» все сознание и подсознание. Но вот что странно: все эти годы в голове крутился один стих. Точнее, три строчки, которые я, как ни силилась, в стих сложить не смогла. Получилось что-то вроде японского хайку: Хочу домой… А где мой дом? Не знаю… И дом нашелся. Все 7 лет нарастало напряжение от несоответствия внутреннего понимания того, как должно быть, и того, чему учили харизматы. Когда сопротивление навязываемому стилю богопознания и душевные противоречия достигли предела – ушла из общины под сопровождение «благословений на дорожку». Пробовала харизматию в soft version: попался харизмат (одареннейший человек, кстати!), который в своем учении попытался скрестить отцов «Движения веры» и православных отцов церкви. Так я познакомилась с митрополитом Антонием (Блумом), а затем с преподобным Иоанном Лествичником. И накрыло: МОЕ!!! Мой дом нашелся! И опыт – сын ошибок трудных «Матчасть» изучала взахлеб: за Блумом и Лествичником пошел авва Дорофей, потом попался о.Андрей Кураев с его «Протестантам о православии» (теперь у меня приличная библиотека этого от Бога талантливого богослова), потом Игнатий Брянчанинов, потом Феофан Затворник, потом Мейендорф, потом Лосский… И тогда закончился период моего бесцерковного христианства. Душа требовала искать своих. И Бог привел в храм УПЦ Киевского Патриархата. За каждым человеком, выбравшим для себя ту или иную православную юрисдикцию, стоит какая-то история. Первое впечатление, опыт позитивов или негативов, встреча со священником – удачная или несложившаяся… И у меня тоже была история воцерковления. Очень повезло с батюшками. Несколько часов было посвящено моим всхлипываниям, жалобам, самолюбованию и прочему «киселю», который обычно захлестывает новообращенных. Потом – чин присоединения к Церкви. Повезло и с мирянским окружением: никто не дергал за штанины брюк, не указывал, как правильно ставить свечи в подсвечник, завинчивая их поступательно-вращательным движением в лунку так, чтоб воск не капал туда, откуда бабушке трудно будет его вытирать, не проверял пальцем наличие косметики на лице… С безнадежно православным сознанием уже больше некуда было идти, и я осталась. Совершенно будучи в неведении, что есть канонические церкви и «неканонические сборища». Вся правда открылась, когда какой-то добрый человек в автобусе, увидев в моих руках газету УПЦ КП «Голос православия», постучал по ней пальцем со словами: «А это раскольнички издают безблагодатные!». Его зловещая улыбка не предвещала легкого решения проблемы. И начались поиски информации. Обжегшись один раз в харизматии, уже трудно было сориентироваться в хоре голосов на тему собственной истинности и неистинности кого-то другого. Надо было разобраться самолично. И судить слова отдельно, а дела отдельно. И для того, чтобы принять сторону Московского патриархата, нужны были такие аргументы, которые бы совершенно ниспровергали тот личный опыт, который уже был приобретен в Киевском патриархате, и где пришла уверенность, что «я – дома». Опять-таки, повторюсь: это все только мой личный опыт, у другого человека он мог бы быть другим. Но я искренне верю, что путь каждого человека – это синтез Божьего провидения и человеческой воли. И лично мне все было дано для того, чтобы принять свое осознанное решение. Никто не может быть уверенным, что его решение основано на полной картине бытия, исходя из всей информации, которая есть. Что было доступно для анализа и понимания – то и было положено в фундамент моего выбора. Что мне теоретически тогда – в момент моего сомнения и вопрошания – предложил Московский патриархат? 1. УПЦ МП – каноничная, значит, благодатная, УПЦ КП – неканоничная и безблагодатная. Это означало, что разница как между воздухом и вакуумом. В вакууме жизни нет, хоть ты тресни. То есть спасение души в лоне Киевского патриархата невозможно. 2. Русским по крови надо быть в РПЦ, а украинцам надо быть там же, где и русские, потому что это один народ, искусственно разделенный. Разрывать единство РПЦ – чуть ли не такой же грех, как убийство или предательство Христа. Отделение от РПЦ означает молниеносное скатывание к ересям, безнравственности и колдовству. 3. В УПЦ КП не может быть истинно православной духовности, ее экклезиологическое сознание искажено расколом, национализмом, нелюбовью, а священники Киевского патриархата погрязли в аморальности, мракобесии, язычестве, лукавстве и сребролюбии. Они ничему доброму научить не могут, даже наоборот – соблазнят, ввергнут в геенну огненную и не чихнут. Список аргументов схематичный, но все остальное будет просто вариациями вышеперечисленного. Начнем с самого простого – с русскости. Национальный вопрос: не будите спящую собаку Как и у миллионов граждан Украины, в моих жилах течет кровь русская (по отцу) и украинская (по матери). Говорю и думаю по-русски, русская литература формировала мой вкус, на шедеврах русской юридической мысли взращивался мой будущий профессиональный выбор, при виде Волги и березового леса впадаю в умиление… В общем, все как положено: русская идентичность достаточно сильна. Но если внимательно прислушаться к голосу крови, можно выявить, какие у нас, у русских, есть болевые точки, на которые жмут все кому не лень, как неистово жмет на гашетку автомата обезумевший от дедовщины новобранец. На наши слабости нашелся хороший тест – «Русский мир». У него много аватар, он предстает для разных пользователей в разных обличьях. Есть версии soft («восточнославянское цивилизационное пространство») и hard («Третий Рим»). Его навязывают как язычники, так и православные. Но кто бы ни проповедовал – складывается отвратительная картинка. В Киевском патриархате отношение к идее «Русского мира» однозначно негативное. Что остается делать мне, русской, которая не хочет, чтобы Церковь эксплуатировала мою русскость, взращивала все те страсти, которые выдаются за достоинства? Не надо быть особо одаренным, чтобы увидеть конфликт современной украинской и русской идентичностей. Но поскольку моя родина – здесь, в Украине, и эта родина – не Россия, то я не вижу причин, почему мне надо входить во внутренний конфликт между кровью и землей, и почему моя русскость должна подавить украинскость. Я люблю землю, на которой родилась и которая меня кормит, и люблю людей, которые называют себя украинцами. Быть своим везде, где ты живешь, и при этом оставаться самим собой – вот что я выбираю. И пока еще нигде не встречала негативного отношения к ТАКОЙ русскости. Да и вообще: настоящий русский – по определению украинофил. Но украинофил не в той навязчивой, подчас удушающей форме, в какой часто свое снисхождение или даже презрение выдают за любовь. А в той, когда не ищут своего, но пользы ближнего своего, когда ближнему помогают вырасти в максимум его – ближнего! – меры. И при этом не считают такой рост конкуренцией, нуждающейся в выработке мер по нейтрализации, поглощению или устранению противника. Трудно оспорить достижения русского народа как в культуре, так и на ниве церковной. Да, об этих достижениях мир судит по самым выдающимся представителям народа, а не по «серому большинству». Вряд ли кто-то когда-то рассчитывал процентное соотношение общепризнанных гениев и «серостей» в отдельно взятом народе, дабы определить «среднюю температуру по больнице». Даже один гений способен поднять престиж и уровень своего народа на небывалую высоту. Однако никакая великая культура, тем паче духовность, не нуждается в навязывании. В отрицании, осмеянии достижений ближнего (и человека, и народа) есть нечто мелочное, унизительное для самого такого уничижителя. Некое свидетельство собственной заниженной самооценки, требующей созерцания чьего-то ничтожества. Величие, в отличие от гордыни, состоит не в том, что оно должно самим собой, как газ, заполнить все пустоты (особенно предварительно кем-то образованные). «Русская культура – везде, русский язык – всем, русское богословие – всегда!» - вот наиболее актуальный лозунг, звучащий из уст многочисленных организаций «русского толка», действующих «по благословению Русской православной церкви» или при молчаливой ее поддержке. При этом утверждается, что русский и украинский народы – братья, да и почти один народ. В то же время откровенное неприятие украинского образа мышления, менталитета, рожденной этим характером культуры, и, как следствие, отвращение к людям-носителям такой культуры, как нельзя лучше убеждает в обратном. Если украинскость и украинство (сюда включается весь спектр жизни, от народного творчества, психологии до особенностей государственного строительства) ощущается как антипод, как угроза, и вызывает желание сопротивляться ее появлению, то это означает только утверждение чуждости, а не родственности двух народов. И в этом столкновении я – на стороне украинцев. А не на стороне тех, кто за малейшее проявление свободы действий и решений набрасывается на «братский народ» с ярлыками «необандеровцы», «нацисты», «галицийская мразь». Если такое нейро-лингвистическое программирование и недопущение чужой свободы – проявление христианской любви к украинцам, то мне в ТАКОМ христианстве делать нечего. В этом контексте украинское слово «запроданцы» звучит хоть и резко, но соответствующе ситуации. Искусить сего кормчего Вопрос морального облика и богословских знаний священников Киевского патриархата долгое время вообще не всплывал, поскольку довелось общаться с теми батюшками, которых даже за глаза никто не мог в чем-либо упрекнуть. Это люди, которые стараются служить Богу искренне, не за страх, а за совесть. Прекрасно осознавая свое несовершенство. Когда я заикнулась о духовнике, мне был дан очень честный ответ, не располагающий к расслаблению: «Да мы сами иногда как слепые котята, брошенные в воду, спасаемся только чтением святых отцов». Значит, и мне надо было идти таким путем. На почти все богословские вопросы, попервах сыпавшиеся как горох из мешка, мне давали достаточно полные ответы. Если ответа не было – так и говорили: не знаю, но почитаю – скажу. У этих людей не было фальши и напыщенности. Было видно, что они не играют в ролевые игры, имитируя священнический подвиг, а просто так живут. Очень простой, очень лаконичной жизнью, пусть и без «архитектурно-хореографических» излишеств. Но ведь великое дело – пропаганда! Ну, нет в Киевском патриархате ни добропорядочных людей, ни вменяемых богословов – так вещалось со стороны представителей УПЦ МП. «Ну, хорошо, - сказала я себе. – Пусть то, что видела я сама, не есть ни богословие, ни благочестивость: пусть все дрянь и оптический обман зрения. А что предлагаете вы?». Понятно, что увидеть разницу можно было только в сравнении. У Иоанна Лествичника есть такое поучение: «Когда мы, в намерении и разуме смиренномудрия желаем покорить себя ради Господа, и без сомнения вверить спасение наше иному: то, еще прежде вступления нашего на сей путь, если мы имеем сколько-нибудь проницательности и рассуждения, должны рассматривать, испытывать и, так сказать, искусить сего кормчего, чтобы не попасть нам вместо кормчего на простого гребца, вместо врача на больного, вместо бесстрастного на человека, обладаемого страстьми, вместо пристани в пучину, и таким образом не найти готовой погибели». На данный момент собранная коллекция «супердуховности» клира и церковного народа Московского патриархата уже превышает все мыслимые пределы моей виртуальной библиотеки, которая местами похожа даже на кунсткамеру с заспиртованными уродцами. Царебожники, кодоборцы, фанаты киевской матушки Алипии, русмировцы и третьеримцы, экуменисты-филокатолики и антиэкуменисты-диомидовцы, маниакальные строители симфонии (цезарепаписты и папоцезаристы), антиНАТОвцы и визионеры, пекари почаевских хлебцев… И внутри каждого течения есть своя оппозиция и «верные ленинцы», которые борются с правыми и левыми уклонистами…Одни молятся за то, за что другие грозят отлучением… Некоторые даже грозят проклятиями за неправильное голосование на выборах (а другие тут же лгут, что такого быть не могло)…Православных христиан почти не видать. К этому списку присоединяются действия: освящения боеголовок, благословение олимпийской сборной на почетный провал… Святая Варвара – покровительница ракетных войск стратегического назначения, Иосиф Волоцкий – покровитель бизнесменов, Серафиму Саровскому поручено опекаться физиками-ядерщиками… Список неполный, но свидетельствующий о главном направлении мысли. В таком водовороте найти обитель спасения – все равно что проскочить между каплями дождя. Теоретически – можно. Практически – проблема, потому что если не выбирать приход целенаправленно (или если не повезет случайно), то всю осознанную христианскую жизнь придется провести в духовном конфликте между внешним, формальным послушанием священникам ради допуска к Чаше и внутренним неприятием их пастырского служения (как образом жизни, так и проповедью). Подходить к Чаше в таком хронически раздвоенном состоянии лично я не могу себе позволить. Да будет ваше «да» - «да», а «нет» - «нет». А мне предлагают знаменитое «да нет, наверное»…Положение ужа на сковородке. Или уход в гетто, внутреннюю оппозицию (чем многие в МП и спасаются). В Киевском патриархате никто из известных мне епископов и священников не увлекается вышеперечисленными «православнутостями», а если среди мирян и есть их точечные проявления, то поддержки они не встречают. В этом плане в УПЦ КП гораздо более приемлемые условия для развития, потому что не надо тратить массу времени и усилий на борьбу с собственными «ревнителями», что иногда напоминает театр абсурда. Это дает возможность воспринимать Киевский патриархат как чадолюбивую Мать, которая именно окормляет, а не устраивает из нашего пребывания в церкви «бои гладиаторов», где только сильнейший и получит приз в виде спасения. Итак, врачу, исцелися сам – и тогда только будешь говорить, что твой путь исцеления более превосходный. Для многих моих знакомых посещение среднестатистического храма Московского патриархата превращается в экстрим. Понимаю, что батюшкам МП, честно и с Божиим достоинством несущим свое служение, такое слышать весьма болезненно. Но как бы мне самой хотелось, чтоб эти рассказы «не единожды нашуганных» были всего лишь «клеветой, поливанием грязью, ненавистью к Церкви» и проч… Немаловажным фактором является и фигура предстоятеля, абстрагироваться от которой очень сложно. Знаю, что для многих в УПЦ МП фигура предстоятеля УПЦ КП является неприемлемой, и от этого немого вопроса в мой адрес не уйти. Естественно, что и мне пришлось анализировать информацию на эту тему, и делать для себя какой-то вывод. Главным против патриарха Филарета является обвинение в клятвопреступлении. Хм…Как нам легко ставить себя на место другого человека, не зная обо всех обстоятельствах, в которые он был зажат, чтобы потом с легкостью фарисея заявить: «Я бы такого никогда не сделал!». Именно обстоятельства, в которые попал патриарх (тогда митрополит) Филарет в 1991 году, не дают мне права однозначно оценивать те события и те поступки. А вот, помнится, Петр трижды отрекся от Христа, но Христос не только не оттолкнул ученика, не справившегося с непривычки с обстоятельствами, но и доверил ему построить Церковь Свою. Да видимо, Христос нынешним злопамятным священнослужителям УПЦ МП – не пример. Ну, что ж, каким судом судите, таким и сами судимы будете. Тем более, то, чего хотели от митрополита Филарета его противники, как показало время, было явно не на добро. Собственно, объективная оценка событий от Поместного собора 1991 г. до Харьковского собора 1992 г. со стороны УПЦ МП до сих пор под запретом. А с моей точки зрения отречение ряда иерархов УПЦ от своих подписей под документами о прошении автокефалии и от своего Предстоятеля, который действовал тогда согласно общей воле – не есть ли клятвопреступление более изощренное, нежели то, в чем обвиняют моего патриарха? И уж коль противники УПЦ КП дают себе право не воспринимать мою церковь исходя из своего неприятия патриарха Филарета, то и я дам себе такое право держаться на расстоянии от УПЦ МП из-за предстоятеля РПЦ. Я осознанно говорю о сравнении патриарха УПЦ КП с патриархом РПЦ, а не с митрополитом УПЦ МП, по той причине, что глава РПЦ непреклонно при всяком удобном случае называет именно себя предстоятелем УПЦ. Наконец, очень смущает катастрофическая недоговороспособность русских иерархов. Точнее, они декларируют диалог с католиками, протестантами – с кем угодно, но с единоверцами из Киевского патриархата не в состоянии работать за одним столом. А ведь сказано, что кто верен в малом, тому будет доверено и бОльшее. Значит, возникают сомнения в истинном желании и способности РПЦ вести хоть какой-либо диалог (в отличие от способности продавливать свои интересы). Автокефалия как тест на зрелость Вопрос автокефалии украинской церкви является одним из самых важных в моем выборе. В отличие от тех, кто считает, что настоящим православным христианам с качественной духовной жизнью автокефалия или ее отсутствие ничего не изменят. Начну с принципа, наиболее охаиваемого в РПЦ: «Независимому государству – поместную церковь!». Образование тем или иным народом своего государства само по себе должно являться свидетельством синергии воли такого народа и готовности взять ответственность за свою собственную судьбу. Не всегда процессу образования независимого государства сопутствует автокефализация церкви на его территории. Но если государство захотели и смогли создать, и возникло желание и возможность духовно пойти на свой хлеб – то вышеуказанный принцип вполне жизнеспособен. Украинцы много лет боролись за право иметь и свое государство, и самоуправляемую церковь. В начале 1990-х годов эта борьба должна была закончиться цивилизованно – прошением канонической автокефалии. Причины, по которой РПЦ предпочла убаюкать УПЦ МП фиктивным статусом «самоуправляемой церкви с широкими правами», мне лично непонятны. Точнее, объяснимы только политическими соображениями, а не соображениями церковной необходимости. Ко всему прочему, в желании «оторваться» от РПЦ немалую роль играет еще и тот способ, которым сама РПЦ желает «сохранить единство». Христианскими методы и мотивы достижения такого «единства» я лично назвать не могу. Что же видим у самых рьяных защитников канонического подчинения украинской церкви РПЦ (они же – самые активные противники автокефалии)? Единство с РПЦ как идол, как единственный способ остаться православными, не сбиться с пути, не допустить войны между Россией и Украиной, и т.д., и т.п. Как по мне, все эти аргументы – признак незрелости, инфантильности, неверия Богу, неумения учиться («идите и научите все народы» - но не кормите через капельницу всю их жизнь!) и страха перед ответственностью. Иными словами – это просто духовная инвалидность. В таком незрелом состоянии претендовать на звание «Киев – второй Иерусалим» как минимум смешно. Потому что отсутствие желания автокефалии говорит еще и о том, что такой церкви по сути нечего сказать Вселенскому православию от своего лица. Да и нет у нее своего лица – от ее имени уже несколько столетий вещают совсем другие люди, невзирая на то, что УПЦ может быть с чем-то и несогласна. «Ибо, судя по времени, вам надлежало быть учителями; но вас снова нужно учить первым началам слова Божия, и для вас нужно молоко, а не твердая пища. Всякий, питаемый молоком, несведущ в слове правды, потому что он младенец; твердая же пища свойственна совершенным, у которых чувства навыком приучены к различению добра и зла» (Евр.5:12-14). Если УПЦ без РПЦ собьется с пути, впадет в ересь (чаще всего пугают унией с Римом), допустит в Украине гей-парады, секты и прочая, то это означает, что за 300 лет канонического подчинения Киевской митрополии Московскому патриархату украинцы так и остались младенцами, неспособными различать добро и зло. И тогда у меня два вопроса: 1. Сколько же нужно столетий, чтоб вас окормляли, но чтоб вы созрели до ответственности за самих себя? И как вас надо учить, чтоб вы доросли до своего учителя и пошли дальше сами, без костылей? 2. Хорошо ли справлялась со своими обязанностями по окормлению сама РПЦ? Самый лучший учитель – тот, который стремится стать как можно быстрее ненужным. Тот, кто жизнь свою кладет, чтоб ученик вырос максимум в свою меру и пошел отдавать полученное дальше. Пока же я вижу, что РПЦ сама не уверена, что ее «дочка» воспитана «как надо». Был еще такой «аргумент» в пользу «единонеделимости»: мол, поодиночке пропадем. Вот странно: Польская или Албанская церкви поодиночке не пропали, а Русская и Украинская – пропадут? Тогда в чем величие Русской церкви, и на чем основаны ее претензии на мировое первенство, если она боится пропасть без одной из ее подчиненных частей? Я считаю, что с помощью мифологем «Украина неотделима от канонической территории РПЦ», «Как нельзя разделить Пресвятую Троицу, так нельзя разделить Россию, Украину и Белоруссию» и т.п. - с одной стороны лелеется иждивенчество и незрелость украинского клира и церковного народа, а с другой, невольно выявляется зависимость самой РПЦ от Украины. «Мы вас не отпустим не потому, что мы нужны вам, а потому, что мы без вас – ничто». Тогда надо поставить вопрос, кто кому Церковь-Мать. Если будут возражения, мол, мы и так во всем самостоятельны, поэтому вопрос фактической автокефалии перед нами не стоит, - спрошу: тогда какой такой высший цимес в формальном «каноническом подчинении» РПЦ? Пусть мне назовут хотя бы 5 аргументов, почему неотделимость от РПЦ нам так жизненно необходима, и соответственно, 5 аргументов, почему каноническая автокефалия УПЦ будет не только бесполезна, но и вредна для Украины. Готова обсуждать эти аргументы. Довольно для тебя благодати Моей, ибо сила Моя совершается в немощи… Ну, и наконец, каноничность/благодатность. Для меня каноничность поместной церкви включает в себя не только каноничность ее образования (а особенно выделения в автокефалию), но и каноничность ее ежедневного бытия. В этом плане, увы, никто не может друг перед другом похвастаться особыми успехами. Столетиями люди нарушали каноны – и находили себе благочестивое оправдание. Столетиями эти же люди соблюдали каноны, но при этом были так же далеки от спасения, как кони были далеки от римского сената (пока только один такой случай известен)… Каноничность не сообщает церкви благодатность. Это скорее благодать делает церковь способной к добровольному каноническому бытию, ибо «Бог не есть Бог неустройства, но мира» (1 Кор.14:33). И уж тем более я не могу воспринимать благодать как некую «лицензию на отстрел» кого бы то ни было за одну только формальную принадлежность к «канонической церкви». Если говорить о благодати как благорасположении Бога к той или иной церкви, то утверждать, что «мы благодатны (к нам благоволит Господь), а вы – нет» - крайне самонадеянно, ибо все мы недостойны Божьего благорасположения, а паче те, кто уверен в своем достоинстве. Если говорим о благодати как источнике духовных даров, каноничность никак не спасает Московский патриархат от лжедаров. Если же, наконец, под благодатью понимаем силу, которая изливается на людей и помогает им в деле возрождения и спасения души, то вот что хочу сказать. Без покаяния невозможно примирение с Богом. «Первый признак здравия души есть видение грехов своих, бесчисленных, как песок морской». Если благодать «уврачевывает раны», но не призывает к узрению своих грехов – можно сомневаться в источнике такой благодати. Иначе я не могу и не хочу рассматривать вопрос о благодатности таинств. И когда говорят: «Приходи в Московский патриархат, побудь на литургии – почувствуешь благодать, увидишь разницу между таинствами в МП и КП» - для меня это означает: «Ты увидишь силу настоящего осознания своих грехов и покаяния, и тебе Бог даст силы на изменение своего пути для исполнения Божьего призыва «будьте совершенны, как совершен Отец ваш небесный». Если в Киевском патриархате, в таинствах, преподаваемых мне нашими священниками, нет благодати, если там нет света, а одна тьма – то что дает нам возможность видеть свои прегрешения и плакать о них? Что дает нам силы каяться в них? Что дает нам твердость в желании исправить искривленные пути свои? Значит, мне обещают еще более высокий градус переплавки души! Перенесу ли я исполнение сего обетования? И как тогда его переносят верные МП, если даже те крохи со стола, что достаются таким псам Господним как я – обжигают до слез? Общение со среднестатистическими представителями МП доказывает: сколько ни говори «халва», во рту слаще не становится. Ибо человек, узревший всю степень своего падения, никогда не станет тыкать ближнему своему, что тот еще более грешен, чем он. Вы продолжаете настаивать на своей благодатности и безблагодатности Киевского патриархата? Продолжаете утверждать, что в таинствах МП изливается Дух Святый, а в КП – только самовнушение и ничего более? Что ж. Спорить по этому поводу бессмысленно: «Кто в беседе упорно желает настоять на своем мнении, хотя бы оно было и справедливо, тот да знает, что он одержим дьявольским недугом». Остается только ответить словами апостола Павла: «Господь сказал мне: довольно тебе благодати Моей, ибо сила Моя совершается в немощи. И потому я гораздо охотней буду хвалиться своими немощами, чтобы обитала во мне сила Христова» (2 Кор. 12:9). Лучше быть в немощи, но в смирении и тщательном слежении за собой, нежели в силе, но гордыне и уверенности, что пребывание в канонической церкви приравнено к получению пожизненной индульгенции за все будущие грехи. Лучше ощущать себя мытарем, который недостоин ни благодати Божией, ни спасения, и благодарить Бога за любую милость, за каждое утро, когда проснулся живым, нежели устами изображать смирение, а в душе быть уверенным, что Бог – это только раб твоей лампы. К сожалению, именно такую тенденцию отношения к благодати я давно наблюдаю в Московском патриархате. При всем вышесказанном у меня нет резко негативного отношения ни к РПЦ, ни к УПЦ МП. И как человек и православная христианка постараюсь приложить все усилия к тому, чтобы украинская православная церковь была ОДНА и ЕДИНА. Если будет на то воля Божия. Татьяна ДЕРКАЧ, прихожанка УПЦ КП http://zamkova.info/duhovnist/11145-patrarhi-flaret-ta-kirilo-pragnut-rznoyi-pomsnoyi-cerkvi.html Київ – Сьогодні в українській столиці церкви Московського та Київського патріархатів провели два окремі святкування 1023-ї річниці Хрещення Русі. Духовність zamkovagora@ukr.net Fri, 29 Jul 2011 14:25:11 +0300 http://zamkova.info/duhovnist/11145-patrarhi-flaret-ta-kirilo-pragnut-rznoyi-pomsnoyi-cerkvi.html Лідери обох церков під час проповідей говорили про необхідність розбудови помісної церкви в Україні. Експерти вказують на велику відмінність позицій церковних ієрархів і вказують на небезпеки церковного об’єднання на умовах Москви. Сьогодні зранку під стінами Володимирського собору в Києві зібралося понад сім тисяч вірян. Тут розпочався відбувся святковий молебень, який провів патріарх Київський Філарет із нагоди 1023-річчя хрещення України-Русі та дня святого рівноапостольного князя Володимира. Храм не зміг вмістити усіх вірян. В обід усі вони разом із духовенством Української православної церкви Київського патріархату вирушили хресною ходою через центр міста, повз Софійський собор до Володимирської гірки. Церковне об’єднання з Москвою є минулим днем – Філарет Там, біля підніжжя пам’ятника князеві Володимиру, відбулося богослужіння, після якого патріарх Філарет звернувся до вірян. У своїй проповіді він повідомив, що представники Російської православної церкви звернулися до нього з пропозицією про об’єднання. «Нам пропонують об’єднатися. Але що це за об’єднання? Об’єднання для того, щоб повернути нас до Москви. Але цей історичний етап ми вже пройшли. Ми стали на шлях незалежної держави. А в незалежній державі має бути своя церква – помісна або автокефальна», – наголосив він. Патріарх Кирило вважає за можливе єднання лише на умовах РПЦ Одночасно з хресною ходою Київського патріархату на Соборній площі Києво-Печерської лаври відбувся ще один молебень до річниці хрещення Русі. Проводив його патріарх Московський Кирило. До богослужіння, за повідомленнями УПЦ (Московського патріархату), долучилося близько 5 тисяч вірян. «Коли нам говорять: або автокефалія, або нічого, – це не розмова. Приватна думка груп, які відділилися від канонічного православ’я, не може бути категоричною умовою об’єднання. До того ж в Україні вже є єдина помісна церква. Це Українська православна церква, яка відповідає потребам країни. Вона є самостійною, її предстоятель, блаженніший митрополит Володимир, і Синод без жодної участі Москви вирішують усі питання. А єдність наша в тому, що ми відчуваємо себе великою і єдиною церквою, до якої належать 80% усіх православних вірян у світі», – вважає очільник Російської церкви. Вчора патріарх Кирило очолював засідання синоду Російської православної церкви, на якому митрополит Київський Володимир звітував перед ним про ситуацію в УПЦ (МП) та про її собор, що відбувся напередодні. Патріарх Кирило погодився з основними рішеннями цього собору. Обурення серед політиків Дії та заяви російського патріарха в Україні вже викликали обурення частини українського політикуму. Те, що Українська православна церква (Московського патріархату) може представляти українські інтереси, – ілюзія, доводить депутат від НУНС, керівник мистецького об’єднання «Остання барикада» Олесь Доній. «Потрібно розрізняти поняття віри, релігії та церкви. Російська церква, на жаль, має мало спільного з істинною вірою, бо є лише відгалуженням російської державної політики. Так було з часів створення Синоду царем Петром Першим, так є й понині. Ми бачимо, що ідеологією цієї церкви є російський націоналізм, – говорить депутат. – Вони виконують зовнішньополітичну експансію, користуючись ідеєю духовного об’єднання. Кінцевою метою цього є деукраїнізація, витіснення української мови та культури». Криза російського православ’я Заяви патріарха Кирила та політика підпорядкованої йому церкви щодо України викликана глибокою кризою, в якій нині перебуває світове православ’я та російське, зокрема, говорить релігієзнавець Людмила Філіпович. «Згадаймо, що в Україні міститься половина всіх парафій, підпорядкованих Московському патріархатові. Тому патріарх Кирило й надалі говоритиме, що Українська церква є важливою складовою РПЦ, а сама Україна є органічною частиною російського православ’я. Зі свого боку, патріарх Філарет сьогодні вкотре підтвердив свої державницькі позиції», – сказала Радіо Свобода Людмила Філіпович. Експерт додає, що сьогоднішні слова про небезпеку об’єднання церкви в Україні під егідою Москви має сенс, оскільки знаходить підтвердження в політиці самої ж РПЦ. Патріарх Кирило перебуватиме в Україні до кінця тижня. За час свого візиту він провів кілька богослужінь спільно з митрополитом Київським Володимиром, зустрівся з українським Президентом, іншими представниками влади та ректорами найбільших вишів, а, крім того, очолив засідання Синоду РПЦ, яке вперше в історії відбувалося в Києві. http://zamkova.info/duhovnist/10275-predstoyatel-semi-konfesy-nadslali-splnogo-lista-prezidentu-ukrayini-schodo-zaprovadzhennya-nstitutu-vyskovogo-kapelanstva.html Предстоятелі семи конфесій, які підписали 10 листопада 2008 року з Міністерством оборони України Меморандум про співпрацю у справах душпастирської опіки військовослужбовців Збройних сил України Духовність zamkovagora@ukr.net Fri, 11 Mar 2011 14:20:23 +0200 http://zamkova.info/duhovnist/10275-predstoyatel-semi-konfesy-nadslali-splnogo-lista-prezidentu-ukrayini-schodo-zaprovadzhennya-nstitutu-vyskovogo-kapelanstva.html Предстоятелі семи конфесій, які підписали 10 листопада 2008 року з Міністерством оборони України Меморандум про співпрацю у справах душпастирської опіки військовослужбовців Збройних сил України та уповноважені представники яких увійшли до складу Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України надіслали спільного листа Президенту України. Документ написаний у відповідь на доручення Президента від 7 лютого 2011 року щодо посилення військово-патріотичного та духовного виховання військовослужбовців. У зазначеному Дорученні йшлося про створення у Збройних силах України, інших утворених відповідно до законів України військових формуваннях умов для реалізації військовослужбовцями права на свободу віросповідання, у тому числі участі у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів, а також щодо духовної опіки військовослужбовців. Глави Церков та релігійних організацій висловили в листі вдячність за проявлену ініціативу з боку держави у напрямку забезпечення конституційних прав і свобод своїх громадян у військових одностроях, виказали спільну позицію у підтримці ініціатив Президента, які стосуються питань задоволення релігійних запитів у силових структурах України та запропонували розглянути можливість запровадження інституту військового духовенства, як найефективнішого історично виправданого механізму задоволення релігійних потреб віруючих військовослужбовців. «В історії українського військового душпастирства такого роду співпраця між різними конфесіями з одного боку та державою з іншого відбувається вперше, що є відповідною гарантією рівної участі усіх учасників військово-конфесійних відносин у цих процесах не зважаючи на міжконфесійні особливості», – коментує подію о. Любомир Яворський, заступник керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України. Документ було підписано Предстоятелями Української Православної Церкви (МП), Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Греко-Католицької Церкви, Римо-Католицької Церкви в Україні, Всеукраїнського союзу об’єднань євангельських християн-баптистів, Української Автокефальної Православної Церкви та Духовного управління мусульман України. Повідомили у Департаменті УГКЦ у справах душпастирства силових структур України