 Як і раніше, місцем головних інтриг української політики залишається територія її правого центру. Це й не дивно - в неї легко вміщаються і ліберали, і націоналісти, і взагалі - всі ті, хто «проти комуністів». Природно, що всі претенденти на звання «третьої сили і нового обличчя» нашої політики зосередилися саме тут.
А головною інтригою на найближчі кілька місяців є формування нової неБЮТівської опозиції. Демократичної опозиції без Юлії Тимошенко.
З якою іронією ми б не ставилися до наших «молодих демократів», на сьогодні перспектива «третьої сили» ховається десь тут. Список невеликий: Арсеній Яценюк, Сергій Тігіпко, Валентин Наливайченко. Десь поруч, при бажанні, можна побачити Анатолія Гриценка. І навіть В'ячеслава Кириленка, але це при дуже великому бажанні ...
Кілька слів про перспективи та досягнення
Сергій Тігіпко
Відразу ж слід обмовитися - при всьому тому, що Сергій Тігіпко став частиною політичного режиму Януковича, виключати його з цього списку не можна. Хоча б тому, що тупцювати він буде саме з даного електорального поля, нехай не в якості українського патріота, але зате у вигляді ринкового реформатора.
Головний плюс Тігіпко - це солідний результат, отриманий на президентських виборах. До того ж виборці, які голосували за нього, не зосереджені в одному регіоні, а цілком рівномірно розподілені по всій Україні в районі 13%. Теоретично, спираючись на свій рейтинг, він міг би оптимістично дивитися в майбутнє. Однак, треба розуміти: говорити, що у Тігіпка є свій власний електорат, м'яко кажучи, занадто рано. Тігіпко зумів скористатися частиною електорату Тимошенко і Януковича, але ще не цілком.
Так, в кожній області є певна кількість домогосподарок, що мліють від його м'язистого торсу, і є шар дрібних підприємців, які саме в європейській зовнішності екс-банкіра бачать зразок сучасного риночника-ліберала. Але така «електоральна платформа» не може бути стійкою за визначенням навіть у наш час кольорових телевізійних образів і гламуру.
Крім того, успіх Тігіпко багато в чому тримається на мазохізмі українського виборця. В Європі середній клас насторожено ставиться до великих капіталістів, чудово розуміючи, що саме вони - головна загроза дрібному бізнесу за рахунок свого прагнення до поглинання слабших, до монополізму і олігархізму. У нас же підприємці раптом побачили свого рятівника в банкірові й колишньому комсомольському функціонерові, що нажив величезні статки в період «дерибану» комсомольської і загальнонародної власності. Що спільного Тігіпко має з проблемами ринкових торговців, маленьких майстерень і магазинів, всіх тих, хто кров'ю і потом виживав всі ці роки і тих, хто стогне під вагою банківських кредитів?
Втім, навіть такий короткий бліц-аналіз не має ніяких емоцій, тому звернемо увагу лише на те, що така ситуація можлива багато в чому за рахунок того, що Тігіпко ще ніхто по-серйозному не «мочив» в інформаційному просторі. Сергію Леонідовичу необхідно більш ретельно вибудовувати свою лінію і як партійного лідера, і як члена діючого Кабміну. Представникам дрібного бізнесу, іпотечникам та іншим категоріям середнього класу можуть нагадати, що пан Тігіпко в свій час заснував не тільки банківський бізнес, але й колекторське агентство для вибивання грошей з співгромадян, які потрапили в кабалу до банкірів. Втім, завдяки новому проекту Податкового кодексу, прозріння у дрібного бізнесу відносно свого колишнього кумира вже починається, що і підтвердив ряд мітингів протестів підприємців проти Тігіпко і його податкового дітища.
Заслуговують на увагу й ініціативи віце-прем'єра з введення штрафів для населення за несплату житлово-комунальних послуг. Ні, теоретично все правильно - за все потрібно платити, але Сергію Леонідовичу не заважало б, сидячи в своєму лімузині, підрахувати - скільки простий українець повинен платити за новими «драконівськими» тарифами і який у нього реальний дохід сьогодні? При цьому мова йде не про занижені тарифи для жителів Києва, а про ті ціни, які платить решта населення в провінції.
Резюмуючи вищесказане, можна констатувати: серйозний заділ, отриманий у січні 2010 року, цілком дозволяє Сергію Тігіпку відчувати себе одним з лідерів перегонів. Однак, хиткість самої основи, на якій тримається рейтинг лідера «Сильної України», робить його вельми уразливим. У принципі, сьогодні Тігіпко - це колос на глиняних ногах. Якщо населенню дохідливо пояснять, що «Тігіпко хоче вас штрафувати за несплату непідйомних комунальних тарифів», піднімуть з архіву ряд цікавих тем щодо зусиль Сергія Леонідовича зробити Україну «сильною», наприклад, про його участь в долі української цементної промисловості ...
Час у Тігіпка дещо переглянути методи своєї політичної роботи і підвести під неї більш серйозний фундамент, ніж свій накачаний голий торс, ще є. Однак, це вимагає і якісно іншої роботи, куди більш нудної і важкої.
Валентин Наливайченко
Хто не гидує нудною роботою, так це Валентин Наливайченко. Колишній шеф СБУ опинився в цікавій ситуації. У силу своєї попередньої посади, Наливайченко не мав можливості займатися власним політичним проектом. Відповідно, його старт як публічного політика почався пізніше, ніж в основних конкурентів, які отримали значну фору в часі. З іншого боку, саме таке відставання дає можливість вийти на арену саме тоді, коли у конкурентів починається «відкат» - виборці починають звикати і розчаровуватися.
Валентин Наливайченко відмовився від активної експлуатації образу «силовика», хоча багато хто очікував від нього саме цього. Втім, робота в СБУ дозволила йому отримати реальну опору серед патріотично налаштованої частини електорату - послідовна лінія, що проводилася Наливайченком, під самий кінець його перебування в Службі завершилася яскравим і резонансним затриманням в Одеській області групи шпигунів з Російської Федерації.
Наявність власної електоральної бази, заснованої не просто на симпатичній зовнішності політика, а на системі політичних поглядів - вже само по собі важливий плюс і відмінний стартовий майданчик.
Досить цікавим видається громадський рух «Оновлення Країні», ряд громадських ініціатив, запущених рухом в регіонах України. «Похід в люди» як системна дія декларувався багатьма політиками, приймаючи іноді комічні прояви, як, наприклад, переїзд Анатолія Гриценка на проживання в Павлоград. Як правило, будь-яка громадянська ініціатива в Україні до сьогодні закінчувалися однаково - все зводилося до створення партії, в якій ці ініціативи і вмирали, перетворюючись на простий політичний піар. Так було з рухами Яценюка і Гриценка.
«Оновлення Країні» на чолі з Наливайченком демонструє прагнення вийти за рамки такого стандарту. Участь як партнерів більш ніж 60 цивільних організацій у регіонах могло б стати ядром для реально потужного громадського руху. Втім, на цьому поки варто зупинитися - комплексна «Програма оновлення країни», яку розробляє рух, очолюваний Наливайченком, ще не представлена на суд публіки і навряд чи варто заздалегідь роздавати аванси.
Перспективи нового лідера оцінили і в Блоці Юлії Тимошенко. З БЮТ вже пролунав ряд нервових заяв, що звинувачують Наливайченка у всіх смертних гріхах. Такий вибір мішені досить цікавий - адже Яценюка пропагандистська машина Юлії Тимошенко не помічає вже, а того ж Тігіпко не помічає до цих пір. В принципі, вибір зрозумілий - Яценюк вже розбитий «чорним піаром», починаючи із звинувачень в єврейському походженні восени минулого року, а розтрощити Тігіпко потужна пропагандистська машина Юлії Тимошенко може в будь-який момент з причин, описаних вище. З Наливайченком набагато важче - в очах його основних прихильників, патріотично і консервативно налаштованої частини електорату, його репутація якщо не ідеальна, то підтверджена діяльністю на посаді глави СБУ і достатньо грунтовно. А саме ця частина електорату може стати тим наріжним каменем, який і ляже в основу нової демократичної опозиції.
Арсеній Яценюк
У Арсенія Яценюка справи складаються не найкращим чином. Вибори 2010 року обернулися для нього важким ураженням відразу в 2-х площинах. По-перше, він програв дуель Тігіпко, який скинув його з п'єдесталу «третьої сили», по-друге сам по собі отриманий результат - це вже поразка. Починав він свій самостійний похід з куди більшим рейтингом, ніж отриманий на виході результат у розмірі 7%. Найприкріше для нього те, що він по суті сам зробив передвиборне харакірі своєю неадекватною рекламною кампанією.
Після виборів Арсеній Петрович продовжував ставити себе осібно в таборі опозиції, відмовляючись від участі в спільних акціях і ставши в позу «конструктивної опозиції». Про об'єднання зусиль він згадав, як помітили уїдливі українські ЗМІ, тільки тоді, коли його в цій самій позі клюнув смажений півень у вигляді нового закону про місцеві вибори. Завдяки нормі про те, що у виборах зможуть брати участь тільки ті місцеві організації партій, які зареєстровані не раніше, ніж за рік до 31 жовтня 2010 року, Яценюк зможе виставити на вибори всього лише 19 місцевих партійних організацій. «Проліт» повз місцеві ради може залишити його і без наявних залишків рейтингу, які соціологи ще поки що фіксують на даний момент.
Крім того, на відміну від того ж Сергія Тігіпка, Арсеній Яценюк не може похвалитися рівномірною підтримкою в регіонах України. Його виборець прив'язаний до декількох західноукраїнських областей і відсоток підтримки помітно зменшується, чим далі в центр і вже тим більше - на схід України. А саме на заході і є найжорсткіша конкуренція між опозиціонерами. І саме на заході країни навіть на місцевих виборах виборець буде звертати на позицію політичної сили в питаннях мови і зовнішньої політики. Арсенію Петровичу можуть пригадати його екстравагантну геополітичну доктрину, викладену в агітаційних газетах. Нагадаємо - серед іншого, там зображена політична карта Євразії, на якій Абхазія, Південна Осетія і навіть Нагірний Карабах (азербайджанська територія, контрольована дружній Кремлю Вірменією) зображені як незалежні держави. Фактично, Яценюк визнав законною агресію РФ проти Грузії. В умовах президентства Віктора Януковича і підсилилася експансії Росії в Україні такі речі можуть пригадати і відгукнутися вельми хворобливо.
Крім того, відсотки Яценюка були досягнуті багато в чому за рахунок того, що він першим заявив претензії на роль «нової опозиції». Зараз же конкуренція загострилася до межі і мова вже не йде про зростання рейтингу Яценюка, а про те, щоб зберегти хоча б досягнуте раніше.
І всі інші ...
І кілька слів про інших представників української націонал-демократії і тих, хто навколо них. Їх можна розділити на дві групи - «парламентсько-бізнесових» і «ідейних». До перших відносяться, перш за все, представники «Єдиного Центру» Віктора Балоги. Сам Балога прекрасно розуміє, що його структура жива виключно до парламентських виборів. Поки ЄЦ має свою групу депутатів у Раді, до тих пір він і цікавий комусь.
Головна проблема «бізнесових» націонал-демократів у тому, що Партія Регіонів готова при необхідності оплачувати їхні послуги різними способами - фінансовими, керівними посадами у виконавчій владі, але вона не збирається давати їм найголовніше - політичну перспективу у Верховній Раді. Регіонали не мають наміру нести на своїх плечах зграю чужинців, готових у будь-який момент закотити істерику у вигляді «незалежної позиції». Янукович не повторить помилки Ющенка, який у 2006 році, мріючи об'єднати демократичний табір, витягнув з політичного небуття напівтруп націонал-демократів, які у наслідку віддячили Віктору Андрійовичу нескінченними чварами і гризнею і як підсумок - втечею під спідницю до Юлії Володимирівні.
Звідси і така активність у прагненні до об'єднання з будь-якими іншими націонал-демократами, здатними додати до балогових ресурсів хоч якусь ідеологічну вивіску. Час не терпить і в «Єдиному Центрі» можуть піти процеси децентралізації. Тому Віктор Балога готовий писати об'єднавчі листи хоч Гриценку, хоч проводити об'єднавчі пікніки з дрібними «рухівськими» нацдемами, яких кілька років тому він навіть не пустив би на поріг свого кабінету на Банковій.
Ситуація у «ідейних» націонал-демократів не набагато краща. Процес реанімації, який вчинив над ними в 2002 і 2006 роках Віктор Ющенко, не пішов їм на користь. Навіть ті з них, хто й був трохи більше нуля, сьогодні здійснили еволюцію до рівня диванних партій. Займаючись останні роки виключно битвою за місце під БЮТівським сонцем, лідери демократів перетворили свої партії в інструменти для вибивання кількох депутатських мандатів для себе особисто і двох- трьох наближених.
Тотальне розчарування нині панує як всередині самих цих структур, так і серед їхніх виборців. Ось вже для кого навіть найближчі місцеві вибори загрожують стати судним днем, причому навіть у Західній Україні. Новий закон про місцеві вибори не дає їм можливості піти перевіреним способом - причепом до БЮТ чи до іншої реальної сили. Їх спонсорам та активістам на місцях доведеться або залишитися без депутатства у місцевих радах або офіційно стати членами великих партій. А це може стати останнім цвяхом у труну «ідейних» правоцентристів. Адже втрата фракцій у місцевих радах б'є і по їх позиціях на торгах за місця в списках до Верховної Ради. Та ж Юлія Тимошенко задасть резонне питання - якщо ви такі сильні і цінні союзники, то чому ви так бідно представлені в місцевих радах, навіть у своїх базових регіонах?
Крім того, загрозою для них залишається фактор Тягнибока і його «Свободи». Він вдарить не лише по БЮТ, але в першу чергу по залишках «рухівських» демократів. Саме їх націоналістичний електорат здатний забрати проект Тягнибока. І питання для них стоїть руба - або спробувати в останній раз виторгувати пару-трійку парламентських мандатів у списках БЮТ, або об'єднатися навколо нового лідера з перспективою.
Дмитро Панько, Агентство Стратегічних Досліджень |
