Пізнай істину та стань вільним.

Людина створена Богом аби пройти в житті шлях від природного до духовного від рабського до вільного, тому кожна людина наділена Творцем всіма необхідними якостями аби стати на шлях духовного розвитку.

Рух від природного та звільнення від рабського починається з початкових вроджених рис, які закладаються Богом у кожного із нас та котрі мають можливість розвиватись у двох взаємно протилежних напрямках, перетворюючи людину або в особистість або у тварину. З’являючись на світ, людина постає перед суспільством у початковій та незрілій формі індивіда.

На думку Фіхте та Гегеля процес духовного розвитку людини полягає у русі від індивіда до особистості. Рухаючись від індивідуального «Я» до особистості, людина проходить шлях від інфантильного до зрілого, від егоїстичного і корисливого до суспільного і жертовного, від гордого до гідного, від свавільного і агресивного до правового і морального, від природного до духовного, від рабського до вільного.

Особистість завжди вільна, духовна, відкрита і доступна. Духовність особистості полягає у відмові від насолоди, що отримується завдяки експлуатації природних людських інстинктів і виявляється у здатності отримувати задоволення у моральному житті та пізнанні себе і світу. Все, що спрямоване на знищення особистості і приниження людської гідності спрямовано проти духовності. Особистість «краще» за все знищувати в зародку, на етапі природної індивідуальності.

Що примушує людину вийти за межі свого «Я» і зробити вибір на користь духовного розвитку - питання не з простих. Очевидно це відчуття особистої відповідальності за власні дії, усвідомлення неминучої зустрічі із Богом та усвідомлення свободи як цінності. Загалом, Богом закладений у людини природний потяг до свободи та духовності через генетичне детерміноване відчуття яке називається сумління. Саме сумління забезпечує духовний розвиток людини не залежно від панівної релігії серед якої знаходиться індивід. Сумління долає страх людини перед усвідомленням необхідності самостійно надати сенсу своєму життю, примушує рефлексувати, постійно докоряє за певні вчинки і повертає до духовності. Однак сумління індивіда безсиле перед ціннісними орієнтирами суспільства. Суспільство здійснює процес творення або ж пригнічення особистості. Саме від суспільства залежить доля індивіда і його перетворення у особистість. І як сказав Е. Фромм «прекрасні, або ж самі уродливі схильності людини не походять з фіксованої біологічної людської природи, а виникають в результаті соціального процесу формування особистості». Але і суспільство безсиле перед духовністю. І яким би воно не було аморальним знищити сумління особистості йому не дано.

Українське суспільство, знаходячись на периферії європейської цивілізації, ніяк не може вивести людину за межі індивідуального «Я» та позбавити її інфантильного усвідомлення і розуміння свободи. Поведінка української еліти, яка характеризується нездатністю домовлятись і чути один одного, пихою, хвалькуватістю, патологічним бажанням виділитись будь-чим, егоїзмом, марнославством, байдужістю, дріб’язковістю, анархізмом, правовим нігілізмом обумовлена природним інфантильним індивідуалізмом. І перебування пересічного громадянина на початкових етапах розвитку особистості напевно є абсолютно нормальним, тоді як представникам верхівки соціальної піраміди залишатись банальними індивідуалами просто неприпустимо.

Складність ситуації для українського суспільства полягає не стільки у відсутності еліти та традицій управління державою, скільки у тому, що прямо в його середині існує чуже суспільство, яке використовуючи церкву і експлуатуючи християнство, методично і систематично знищує особистість і людську гідність, що рівноцінно знищенню духовності і наверненню в рабство. І це значно гірше і страшніше ніж просто «мстить за свое ничтожество, бросая грязью своих воззрений и мнений в святое и великое» як сказав колись Бєлінський. Це свого роду форма реалізації ущербності і помста за ницість і нікчемність представників як чужого так і частини свого скаліченого суспільства. Сумління індивіда в цьому випадку виявляється абсолютно безсилим.

Росія. Суспільство. Держава. Церква.

Свобода у рабстві. Або «рускій бєз праваславія – дрянь, а нє чєловєк» (Ф.М. Достоевський)

Російське суспільство сформувало власний, тільки йому притаманний, тип держави з відповідними репресивними інституціями. В цій державі реалізована сутність і внутрішні запити російської людини. Наприклад, один із державних керманичів Йосип Сталін дуже тонко відчував ці запити і вміло їх задовольняв, не забуваючи про свої «духовні» потреби. Російській людині притаманна зовнішня демонстративна повага і рабська покірність до жорстокості і свавілля влади, яка сприймається нею як ознака величі та могутності, і одночасна внутрішня ненависть і злоба до тієї ж таки влади.

Російська держава по своєму «образу і подобію» створила потрібну для своєї діяльності церкву, яка займається поширенням в маси потрібних державі «цінностей» і канонізацією державних діячів за «видатні» досягнення перед людством.

В черзі на святих після Івана Грозного і Малюти Скуратова нині, мабуть, стоять товариші Сталін і Єжов. Абсолютно не випадково офіційна Москва не поспішає покаятись і взяти на себе відповідальність за злочини останніх, списуючи все на якийсь міфічний і безликий режим, який, треба розуміти, впав на Росію з Марсу. Поки Йосип Вісаріонович задовольняється статусом «ефективного менеджера» російська «православная абществєнность» (термін не вигаданий) приміряє костюмчики святих до перших осіб нинішньої вищої політичної влади.

Церква, виконуючи суспільно-державний запит, пристосувала під потреби держави християнство, зробивши його справді рабською релігією. Треба зазначити, що в російській версії будь-які запозичення з суспільств вільного світу в кінцевому підсумку обслуговують рабство. І в цій винахідливості росіянам треба віддати належне. По дискредитації цінностей європейської цивілізації вони лідери планети Земля.

По-своєму «образу і подобію» російське суспільство зрозуміло природу людини. На його думку аби подолати первинні природні риси, якими наділив її Творець (індивідуалізм, егоїзм, свавілля, корисливість), людину треба поставити в стійло. Тому головною, але непублічною (прихованою !!!) цінністю російського ортодоксального православ’я є спасіння людської душі, яке можливе виключно у рабстві в якому російська людина почуває себе вільною. Тому абсолютно не випадково «духовні» наставники ортодоксального православ’я під ширмою боротьби із гординею цілеспрямовано ведуть боротьбу із людською гідністю та особистістю.

Не дивним є і те, що будь-чиї спроби вивільнити переконаного віруючого від рабства і спрямувати до розвитку особистості сприймаються ним як зазіхання на свободу, викликаючи озлобленість та агресивність. На слова «державної народної» творчості: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек» або "Донбасс никто не ставил на колени и никому поставить не дано", здавалося, можна було б не звертати уваги, віднісши їх до пропаганди, як би вони не захоплювали дух і не виховували відчуття гордості пересічного обивателя. Такі слова можуть надихати людей, які мають спотворене відчуття і розуміння свободи.

Якщо хтось думає, що «духовні» наставники та вища політична влада сумлінно збилися на манівці, той дуже сильно помиляється. Суспільні поводирі дуже добре розуміють, що вони роблять і чим вони займаються і саме цим можна пояснити чому в російському суспільстві розвинута потужна система моніторингу людських мізків, а формулювання на кшталт «палітіку партії панімаєт правільно» не є випадковим. Потреба у своєчасному виявлені та нейтралізації тих хто «просік» «цінності» духовних наставників була і є життєво необхідною для системи.

Нині не виникає сумнів, що ідеї Карла Маркса могли бути реалізовані далеко не в кожній країні, але в тих країнах де вони теоретично могли б бути реалізовані, марксизм набув би іншого змісту та форми. Побудова країни рабства СРСР – це абсолютно не випадковість – це закономірний наслідок розвитку російської цивілізації. Побудова СРСР – це ніщо інше як втілення суспільного запиту та «гідне» продовження національних традицій закладених Іваном Грозним, Малютою Скуратовим і їхніми попередниками – це «свято» рабства і аморальності мотивоване помстою за духовну ущербність. Російська ліберальна інтелігенція програла битву із власним суспільством за духовність на всіх фронтах (навіть на «зоні») і видається безповоротно.

Здатність жертвувати, страждати і помирати за приниження інших російський народ демонструє уже не одне сторіччя і це принципово інше аніж знищення когось з метою зайняти чужу територію або примусити працювати на себе, що можна трактувати як прояви первісного природного дикунства закладеного у людині. Духовність по-російськи – це свідомий жертовний вчинок з метою приниження і навернення в рабство. І матеріальний зиск тут є другорядний. Той, хто стерпить приниження, отримає право принижувати інших. Це і є суть даної цивілізації та її мораль. Так само як вільна людина намагається всіх зробити навколо себе вільними, так само і раб намагається всіх навколо себе зробити рабами.
Радянська армія як суспільство в мініатюрі була яскравим прикладом і доказом цього твердження.

СРСР – це країна, в котрій було продумано все до дрібниць, аби не залишити місця для людської гідності та моралі. Взаємини в економічному і політичному житті, система соціального захисту вибудовувалися в такий спосіб, аби людина постійно відчувала свою нікчемність і вела подвійний та аморальний спосіб життя. СРСР – це країна, в якій у будь-якій момент вам могли сказати, що все, що ви маєте вам дала держава, а ви є ніхто. Для людини, якій гидко було брати і яка прагнула уникати залежності місця в такій державі не було. Забравши у людини право вибирати, вирішуючи, що їй корисно, а що ні, її перетворили у моральну каліку, адже саме через самостійний вибір людина виявляє свою моральність.

Продуктом системи стала така собі біологічна патерналістська істота без внутрішнього запиту до духовного розвитку із редукованим сумлінням орієнтована на виконання чужої волі.

По мірі того як кількість людей здатних жертвувати і віддавати своє життя за приниження і навернення в рабство інших стала меншою від мінімально необхідної кількості по причині «ожиріння» та «морального» занепаду, система дала тріщину і фрагментувалась, утворивши незалежні республіки, але вона не зникла. Не зникли мотивації про що свідчить відсутність каяття, повернення гімну колишнього СРСР, тощо. Нині система самозбуджується і шукає нові, сучасні, безкровні форми «духовної» експансії та своєї самореалізації. І тут потенціал її просто невичерпний. Її стихія це не чесний і відкритий бій. У своїй підступності, брехливості, цинізмі система немає рівних у світі. Вона буде говорити вам про свободу, а затягувати вас у рабство, вести мову про духовність, а робити з вас моральних калік, розказувати про любов, а вас ненавидіти, говорити про повагу до вас однак плюватиме вам у вічі, називати вас братами, а поводитиметься як з ворогами.

Отже російське ортодоксальне православ’я рівно як і держава – це звичайне рабство. Повертаючись до слів Достоєвського починаєш розуміти із чим пов’язана така потреба у переважної частини пострадянських людей в Йосипі Сталіні, адже «рускій бєз православія (тобто рабства) дрянь, а нє чєловєк».

І нарешті, без коментарів думка про своїх співгромадян Тетяни Іванівни Заславської — російського соціолога, економіста і політолога, академіка РАН, доктора економічних наук.

«Сакральное восприятие власти государства, установка на сильное государство, способное поддерживать общественный порядок даже суровыми методами. С русскими иначе нельзя.

Анархические склонности, понимание свободы не как ответственности, а как вседозволенности и поэтому с русскими можно только палкой.
Низкая цена человеческой жизни и личности, интересы коллектива ставятся выше интересов индивида и подавление прав личности допустимы.

Слабое уважение к законам. Правовой нигилизм, глубокая укорененность в культуре и практике норм поведения, противоречащих формальному праву.

Негативное отношение к частной собственности и богатству. Честным трудом и риском разбогатеть нельзя. А можно только обманом и несправедливостью.

Неумение, часто нежелание рационально вести хозяйство. Склонность к бессмысленному риску. Русская рулетка. Значительно более низкая, чем во многих странах, ценность труда, склонность к чередованию периодов интенсивного труда с предельным напряжением и длительного отдыха с пьянством, загулами; низкая трудовая и технологическая дисциплина, неспособность к строго регламентированному труду.

Апокалиптический тип сознания. Он ориентирован на сопротивление изменениям. И, если перемены все-таки происходят, моральные и культурные тормоза снимаются полностью, изменения приобретают разрушительный характер.

Такое понимание свободы как анархии или бесконечное терпение, прорывающееся время от времени, апокалиптическим, бессмысленным и беспощадным бунтом, характерно в первую очередь для рабов».

Україна. Суспільство. Соціальні інститути. Правила гри. Реформи. Економіка. Церква. Перспективи.

Задовольняючи запити суспільства, найулюбленішою темою для розмов українського істеблішменту є розмови про рівень життя і економіку. У цьому немає нічого дивного, адже 70 років наших людей вчили про базис і надбудову, про те що матерія є первинна, свідомість – вторинна, тобто матеріальне визначає нашу свідомість і мораль. Побутує думка, що говорити про цінності і мораль, коли у людей немає за що купити м’яса просто «цинічно». Якщо мораль ставити в залежність до м’яса, то до цінностей черга навряд чи колись дійде, враховуючи, що із цим продуктом завжди були і є проблеми, завдяки «старанням» того ж істеблішменту.

Відповідно до теорії матеріалізму, підкріпленою теорією походження людини від мавпи, не дивно, що економічна парадигма нині є панівною. Ніхто не хоче зрозуміти, що економіка є похідною культури і її цінностей, а не навпаки. Вважається, що єдиною країною, яка може бути прикладом органічної трансформації суспільства є Японія. Проте якщо ретельно все проаналізувати, то це і так і не так. Росія, наприклад, скільки би не провадила інноваційно-інвестиційну політику (ще з часів Петра І) і понині лякає всіх навколо себе своїми моральними «цінностями» та й економічні результати, скажемо прямо, не вражають, хоча вкрадено економічних винаходів дуже багато та й власних винайдено чимало. Але це чомусь вперто не помічається. Вітчизняні політики не говорять про первинність свідомості і моралі над матеріальним, тому що не розуміють цього, а людям немає сенсу пояснювати, позаяк вони не хтять цього чути. Пояснювати нашим людям, що сенсом життя людини є духовний розвиток, а праця і економіка є лише невід’ємною складовою цього процесу справа марна. Однак пояснити, принаймні тим хто шукає, якось потрібно і іншого виходу як підійти до цінностей через економіку в нашому суспільстві немає.

У 1993 році американський економіст Дуглас Норт отримав Нобелівську премію в галузі економіки за працю в якій фактично довів первинність соціальних інститутів, які формують «правила гри» над ресурсами країни. У такий спосіб Д. Норт дав відповідь на одвічне українське запитання: «Чому ми такі бідні, коли у нас все є?»

Інститути, згідно Норта, - це набір правил, процедура відповідностей, моральна та етична поведінка індивідуумів в інтересах максимізації доходу. Інститути – це розроблені людьми формальні (Конституція, закони) а також неформальні (добровільні прийняті кодекси поведінки) правила та обмеження, а також фактори примусу, які структурують їх взаємодію. Якщо сказати простіше, інститути – це набір формальних і неформальних правил, норм, які визначають поведінку у всіх сферах життєдіяльності, в тому числі, і економіці. Усі ці формальні і неформальні правила є похідними цінностями суспільства.

Дуглас Норт, як виходець із вільного і економічно розвиненого суспільства, основну увагу приділив економічним, політичним інститутам і не приділяв значної уваги моральній та етичній поведінці індивідуумів та особливостям формальних та неформальних правил. Однак для таких як ми зазначив, що якщо закони можуть бути змінені протягом короткого часу, то неформальні норми змінюються поступово. Саме такі норми створюють легітимну основу для дії законів, а революційні зміни останніх часто приводять до результатів, що відрізняються від очікуваних. Країни, які приймають закони, придатні для інших економічних умов, для інших неформальних норм і спонукальних чинників, набувають зовсім не той напрямок розвитку, що мають держави, звідки ці закони запозичені. Враховуючи первинну роль інститутів для економіки слід зробити висновок, що для українського суспільства на даному етапі розвитку більш корисно звернути увагу саме на формальні та неформальні правила та цінності, що їх формують. І починати тут слід із цінностей, які у свою чергу поділяються на публічні та непублічні або можна сказати приховані.

Публічні цінності: свобода, справедливість, рівність знаходяться в головах українців у вигляді такого собі ціннісного еклектичного вінегрету. Рівність перед законом ототожнюється із соціальною рівністю, соціальна нерівність вважається несправедливістю. Хтось реалізує своє право на соціальну нерівність через порушення принципу рівності перед законом, а не через свободу, відповідальність і чесну конкуренцію, хтось навіть не здогадується, що соціальна нерівність це природно, а свобода – це право на соціальну нерівність. Інші розуміють свободу як анархію, а ще інші не можуть зрозуміти, що таке свобода і чи потрібна вона їм взагалі. Абсолютно є не дивним, що у формальних правилах, тобто законах такої країни з’являються відповідні словосполучення та роз’яснення:

«Податок на додану вартість». Яке відношення цей податок має до доданої вартості пояснити ніхто не може, а кінцевий споживач, який не має жодного відношення до вигаданої доданої вартості навіть не здогадується, що він є платником цього податку;

«некомерційне підприємство»;
«діяльність спрямована на досягнення економічних результатів без мети отримання прибутку»;
«неприбутковий статус некомерційного підприємства не означає, що воно не мають права отримувати будь-які доходи чи прибутки. Він означає лише те, що за статутом такої організації всі отримані доходи та прибутки направляються виключно на фінансування головної мети її діяльності» (!!!).

Найбільшу цікавість уявляють собою неформальні правила поведінки і непублічні цінності, адже саме вони є визначальними в економічній поведінці людини. Очевидно, що непублічними вони є тому, що ідуть в розріз із декларованими цінностями. І тут мова іде не лише в існуванні паралельної системи цінностей, а і у викривленому, однобокому та довільному тлумаченні цих цінностей. Для наочності можна узяти ключову цінність на якій тримається економічний лібералізм «не вкради». Для функціонування ринкової економіки розуміння цього принципу лише на рівні заборони знімати один з одного шапки явно не достатньо. Його потрібно розширити і продовжити до «не візьми того, що тобі не належить, навіть якщо тобі дають даром; не використовуй людські пороки для доходу». Прагнення людини отримати в житті те що їй не належить лежить в основі корупції та недобросовісної конкуренції. Підкуп судді і прокурора, користування шпаргалками на іспиті, бажання поза чергою пролізти в метрополітені до ескалатора, розкрадання бюджетних коштів, фальсифікація виборів, ігнорування авторських прав, недотримання зобов’язань по контракту, невчасна виплата заробітної плати, торгівля наркотиками – це усе «не вкради».

Своєрідним фокусом всіх формальних та неформальних цінностей та якісною характеристикою будь-якого суспільства є соціальний інститут честі. Розвиток особистості та виховання такої якості як гідність формує відповідний інститут честі.

Духовний розвиток людини і виховання гідності можливий у будь-якому суспільстві не залежно в якій системі вірувань воно перебуває. Чи це буде християнська Німеччина, чи далека від християнства Фінляндія, чи абсолютно нехристиянська Японія. І якщо бути уважним то легко помітити, що світовими економічними лідерами є країни, які відрізняються від інших суспільств саме інститутом честі.

Поняття честі або поняття того, що є прийнятним в даному суспільстві, а що неприйнятним, визначають поведінку людини в економічних стосунках. Людина у якій суспільством виховується відчуття власної гідності завжди розраховуватиме тільки на себе і намагатиметься дати собі раду самостійно. Гідність стоятиме на заваді хамству, брехні, крадіжці, жебрацтву, утриманству, бажанню когось використати, обдурити тощо. Всі ці дії принижують особистість. Отже поведінка особистості в ринку буде принципово відрізнятись від поведінки природного індивідуала. Але український індивідуал тим і цікавий, що він не просто егоїст і жлоб. Він пройшов російську комуністичну школу «духовного розвитку», яка сформувала з нього особливого морального каліку, який відрізняється від каліки із північного сходу.

Приниження і виховання другосортності – це не єдина зброя для знищення особистості і людської гідності. Для того аби навернути людину в рабство, зробити її зручною для маніпуляцій та використання їй потрібно нав’язати певну систему цінностей або допомогти їй обрати хибні цінності, простіше – зробити її аморальною. Основний український ціннісний орієнтир «вибитись в люди», «стати начальником, шанованою людиною», тобто маленьким рабовласником є одночасно і комплексом неповноцінності і необхідною умовою виживання, а головне робить її аморальною та безпринципною, залежною і зручною для маніпуляцій.

Вбивчим для людської гідності є необхідність вести подвійне чи навіть потрійне життя. Думати одне, говорити інше, робити третє розшаровує і розкладає людину та фрагментує її свідомість, унеможливлюючи цілісне світосприйняття.

Яке має відношення для економіки все вище сказане? Пряме і безпосереднє. Для початку необхідно з’ясувати, яку можна побудувати економіку в суспільстві де існує презирство до праці і переважна більшість не збирається працювати, а прагне керувати, дозволяти, регулювати, організовувати, управляти і допомагати всім хто працює?

Яку економіку можна побудувати в суспільстві де формулою успіху є ерудованість і безпринципність?

Яку економіку можна побудувати в суспільстві яке сприйняло приказку «нє пойман – нє вор»?

Яку економіку можна побудувати де вища політична влада не збирається відмовлятись від корупційного живлення?

Для чого наймати іноземних економістів, представникам іншої цивілізації для впровадження ліберальних економічних реформ, коли вища політична влада разом із російським православ’ям в Україні виховують рабів і намагаються всіх поставити у стійло??? До речі в стійлі гідність не виховується там виховується заздрість і ненависть, позаяк стійло для людини є протиприродним.

Для чого замовляти ліберальні реформи, коли ні у кого немає запиту на добросовісну конкуренцію?

Лібералізм – це мораль і чесність!!! І це треба зрозуміти всім.

Українські перспективи не в останню чергу залежать від позиції та ролі у суспільному житті української церкви. Християнство як вчення ніяк не пов’язано із будь-якою політичної владою. Християнство як релігія та християнська церква мали пряме відношення до вищої політичної влади у тих суспільств де вони у з’явилися, а доля самого християнського вчення залежала від цінностей місцевого населення – десь його зрозуміли як свободу, а десь як рабство.

Українська православна, рівно як і греко-католицька церкви, також мали і мають зв'язок із верхівкою української соціальної піраміди, однак вони більш споріднені із основою цієї піраміди і ніколи не були структурними підрозділами держави і спецслужб, можливо тому, що ніколи не мали таких інституцій. Головне, що християнство в українській версії – це свобода. Нехай специфічна, але все ж таки свобода, а значить вибір, відповідальність, гідність, особистість, мораль.

Українське суспільство має пройти не економічну, а ціннісну шокову терапію.

1. Російська цивілізація – це рабство

2. Російська православна церква – це рабство

3. СРСР, країна рабства, був продуктом російської цивілізації і російського націонал-комунізму.

4. Рабство – це аморальність

Ці пункти є справжнім шоком для свідомості українця. Якщо українцеві вдасться його пережити він матиме перспективи, якщо ні, то сумна його доля. Зробити це треба зараз. Сказати треба голосно і чітко. Не боятись себе протиставити. Дивує одне. Безліч відомих і визнаних у світі людей таких як Фрідріх фон Хаєк чи Маргарет Тетчер не просто передрікали економічну руїну для радянської Росії, вони чітко вказували на неминучу моральну деградацію людини в цій системі, однозначно називаючи СРСР країною рабства. Коли ми стикаємося із проблемою інфляції, то слово «інфляція» в день ми чуємо десятки та сотні разів від десятків та сотень людей. Чому маючи проблему рабства в країні ми не ніколи не чуємо слово «рабство». Взяти хоча б для прикладу останній проект податкового кодексу. Взагалі цікаво цінностями та принципами якої соціально-політичної теорії керувались автори цього законопроекту?

І нарешті про націоналізм, яким у нас дуже полюбляють таврувати.

"Великий русский народ является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в Советский Союз. Он сплотил вокруг себя все народы нашей страны и возглавил их в борьбе за построение социализма... Русский народ выступает руководящей силой среди других народов Советского Союза". ("Наша великая Родина", 1949 р. стор. 32)

Якщо – це інтернаціоналізм, то що тоді націоналізм?

Український націоналізм сьогодні це не просто боротьба за ідентичність, як скажімо колись між поляками та українцями, це не змагання за право носити вишиванку замість «касавароткі», як комусь може видатись нині. Українській націоналізм це боротьба за духовність та свободу, за право залишатись людиною. Мова – це не просто спосіб відрізнятись, мова – цінність, тому що вона є носієм моралі, моралі колективної.

Майдан